Марію Башкирцеву її коханий пережив на 40 днів

Щоденник Марія Башкирцева вела з 15 літ. Французькою. Описувала все, що з нею відбувалося, свої думки й почуття. Про першу зустріч із художником, у якого невдовзі закохається, вона записала 31 січня 1882 року: «Побачила Бастьє­на-Лепажа, він дуже малого зросту, білявий… У нього кирпатий ніс і юнацька борідка. Його вигляд зрадив мої сподівання». Марія мала звичку складати враження про людину задовго до знайомства з нею. З деким на сторінках щоденника навіть переживала уявні бурхливі романи. Та всі її обранці одружуються з іншими, а ті, хто пропонує руку й серце, — або бідні, або незнатні. Такі їй не підходять.

34-річний Жуль Бастьєн-Лепаж — художник. Його роботи одержують медалі на виставках, преса друкує позитивні відгуки. Марія користується кожною можливістю поспілкуватися з ним. Хоч він і розчарував її своєю зовнішністю, та вона вже не могла позбутися чарів його особистості. У першу чергу — того враження, яке справляли картини Лепажа. Зустрівши його на одному з балів, запросила до себе, щоб подивився її роботи. Жуль походжав майстернею, а дівчина вслухалася в його інтонації.

— У вас чудове обдарування, — вимовив, розглядаючи виставлені полотна.

«Я готова була обійняти маленького чоловічка й розцілувати його», — увечері вона записала в щоденнику. А за кілька місяців: «Справжній, єдиний, великий Бастьєн–Лепаж був у нас сьогодні». Відтоді тільки так про нього й писатиме. Завжди впевнена в собі, дівчина в його присутності ніяковіє. Він же воліє говорити лише про її картини. Хвалить і підбадьорює Марію. Але її чарівливість, здається, не зачіпає Жуля. «Попри зовнішність 25-річного хлопця, в ньому є той спокій… і простота, що властиві великим людям — Віктору Гюґо, наприклад, — відзначає Башкирцева. І додає в розпачі: — Завершиться тим, що він здаватиметься мені красивим».

Всі її обранці одружуються з іншими, а ті, хто пропонує руку й серце, — або бідні, або незнатні. Такі їй не підходять.

Стосунки із Жулем стають дедалі заплутанішими. Марії уявляється, що він починає її ненавидіти, принаймні не любить — точно. Немов замовляння, вона раз по раз повторює в щоденнику, що він невисокий і потворний. Та це не допомагає: «Але для мене він Бог, — звіряється врешті–решт, — і він про це знає».

Навесні 1884-го Марія Башкирцева дізнається, що Жуль теж невиліковно хворий. У нього, найімовірніше, рак шлунка. Навідує його й бачить, що йому стає дедалі гірше. Одного липневого дня вона вдягає гарну сіру сукню з корсажем і мереживом на комірі й рукавах, а до неї — капелюшок із великим бантом. Вона може дозволити собі тільки закрите вбрання — її груди вкриті жовтими плямами від шпанських мух (так тоді лікували сухоти). Та ця сукня їй дуже пасує, і дівчина вирішує, що це достатній привід, щоби провідати хворого приятеля. Вони з матір’ю вирушають до Жуля…

Поступово його стосунки з Марією стають по-дружньому теплими. Вона його часто провідує, та всередині серпня 1884-го їй уже важко вдягати складні нарядні сукні — так її саму змучила хвороба. Бастьєн напівжартома дорікає їй, що вона аж три дні не приходила. У ті нечасті періоди, коли їм обом легше, вони прогулюються Булонським лісом, виїжджають каретою. Пересміюються, що тепер, коли їх бачать разом, точно казатимуть, що то він, видатний художник, малює за Марію картини.

20 жовтня вона записала в щоденнику: «Незважаючи на прекрасну погоду, Бастьєн-Лепаж замість того, щоб вирушити в ліс, відвідує мене. Він майже не може ходити: брат підтримує його під руки, практично несе». Це — останній запис у щоденнику Марії Башкирцевої. 31 жовтня 1884 року вона померла від сухот у своїй квартирі. Жуля Бастьє­на-Лепажа не стало через 40 днів.