Іван Златоуст наказав винести з патріарших покоїв усі коштовності і продати їх
На отримані гроші побудував дві лікарні, а решту роздав жебракам і знедоленим
Десь в далекім краю і колись вже давно
Жив премудрий досвідчений старець.
Він щоденно твердив і завжди говорив:
Слава Богу за смуток і радість!
Багатьом християнам відомий цей церковний кант, а тим мудрецем, про якого співає народ, був Іван Златоуст із Сирійської Антіохії. Видатний богослов і оратор, архієпископ Константинопольської церкви, літургіст, один із трьох Вселенських святителів ІV століття, вигнаний і приречений на смерть за те, що викривав розпусту імператорського двору. Ставши патріархом, завжди залишався за своєю суттю адвокатом, захисником бідних перед багатими і всіх разом – у молитвах перед Богом.
З ранніх літ Іван поглиблено вивчав Священне Писання. Після смерті батька мати вирішила дати синові найкращу духовну й світську освіту. Оволодівши ораторством та теологією, юнак привернув до себе особливу увагу Мелетія Антіохійського, від якого отримав хрещення. Закінчивши курс навчання 20–річним, зайнявся адвокатською практикою. «І він повернувся обличчям до світу неправди, підступів, образ і поневолень, ворожості та брехні, сліз і злорадств, із яких складається звичайне життя людей і яких він не знав у мирному домі своєї благочестивої матері. Цей зворотний бік життя хоча й був чужим його чистій душі, одначе дав йому можливість познайомитися з тією прірвою неправди і пороків, яка часто прикривається брехнею та лицемірством, але на суді виступає у всій своїй потворності. Саме суддівська діяльність і дала Іванові пізніше можливість змальовувати гріхи з такою нещадністю, щоб викликати до них відразу. Молодого адвоката очікувало блискуче майбутнє: відкривало дорогу до вищих державних посад», — так пишуть про цей період життя Златоустого дослідники.
Коли помирає мати, він обирає чернецтво. Та світ і в чернецтві здавався йому таким, що не пізнав Христа. Тому Іван віддаляється в пустелю, де впродовж двох років перебуває безмовним у молитві і пості. Крайнощі аскези довели подвижника до хвороби шлунка. У пізніх проповідях він застерігатиме інших від такого аскетизму. Можливо й через це чернець повернеться до Антиохії, де архієпископ Мелетій Антіохійський рукопокладе його в диякони, згодом — у священики, а простий народ за душевні проповіді й настанови нарече Златоустом.
За переконанням Златоустого, церква повинна мати дві функції: піклуватися про бідних і закликати верхівку суспільства жити за заповідями Божими.
У 397 році на запрошення візантійського імператора Іван Златоуст очолив кафедру Константинополя. Перед святителем постало завдання просвітлення язичників. Він займається благодійністю, будує готелі для паломників та лікарні для бідних. У богослужіння вводить антифонний (почерговий) спів, створює молитви для таїнств, особливий чин літургії. Правління на найвищому церковному престолі імперії Златоуст почав із радикальних кроків, обумовлених любов’ю до аскетичного життя. Наказав винести з патріарших покоїв килими, коштовні меблі, прикраси та продати їх. На отримані гроші побудував дві лікарні, а решту роздав жебракам і знедоленим. Такі реформи сприймалися неоднозначно, патріархові закидали загравання з біднотою. Крім того, Іван постійно докучав заможній частині імперської столиці критичними проповідями. Дійшло до того, що частина єпископів за підтримки імператриці позбавила його сану патріарха. Проте народ захистив улюбленого пастиря — прийшов під мури палацу, і влада повернула святителя.
Але мир запанував ненадовго. Святителя посадили під домашній арешт, який він порушив, аби хрестити новонавернених. Це ще більше розгнівило владу та дало підстави 9 червня 404 року арештувати та вислати його з міста, звинувативши у розтраті церковної власності, відправити у вигнання. Спершу у Вірменію, потім у Піціус, де він помер 27 вересня (за старим стилем — 14–го) 407 року у страшних фізичних муках, але сильний духом зі словами хвали Богові на устах.
Нетлінні останки Івана Златоустого перенесли до Константинополя у 438 році. За життя він написав багато творів, які досі у великій пошані серед богословів та вірян. За переконанням Златоустого, церква повинна мати дві функції: піклуватися про бідних і закликати верхівку суспільства жити за заповідями Божими.
