«Нехай багачі розкошелюються…»
Зателефонувала читачка, жителька одного із сіл Луцького району, цікавив її порядок сплати податку на нерухомість. Йшлося про 300 гривень, але жінка розлучатися з ними не поспішала
– Чи ж я найбагатша, а чи найдурніша? Кажуть, якщо не принесли тобі додому повідомлення до кінця липня, то й діла ніхто не буде мати. А я, виходить, сама напросилася. Добивалася, щоб не брали з мене земельного податку, бо вже на пенсії. 75 гривень «відвоювала», а на 300 «влетіла», бо в Центрі обслуговування платників сказали, що треба заплатити за хату. Написали мені на папірці номер рахунку, я його ношу й думаю, що робити. Якби знати, що не покарають, то й не платила б… — жебонів у трубці вкрадливо-щирий жіночий голос.
Як відреагувати на такий «вияв довір’я»? Найпростіше — скерувати на консультацію до податківців. Намагалася. Не вдалося.
— Ну ми ж вашу газету 40 літ передплачуємо! — розсердилася читачка.
Тоді я знайшла в інтернеті інформацію про розміри штрафу за несвоєчасну сплату податку на нерухомість і процитувала жінці один абзац: «Якщо затримка зі сплати становить не більше 30 календарних днів, то сума збільшиться на 10%. А якщо довше, то розмір штрафу зростає до 20%. Крім того, податківці можуть нарахувати ще й пеню». І нарвалася на вибух гніву:
— І ви з ними заодно! А знаєте, як я на ту хату тяжко робила, економила на всьому! І не велика вона, просто порахували все докупи: і гараж, і підвал. У сина троє дітей, підростуть — то ще й тісно буде. Нехай беруть податки з багачів, які палаци мають та по кілька квартир здоровенних…
Чесно сказати, було мені жінку трохи шкода. І зовсім не хотілося псувати їй настрій, розказувати, що у всіх цивілізованих країнах люди сплачують податки, що це фундамент їхнього благополуччя. Бо де цивілізований світ, а де ми? Кожна бабуся в глухому селі знає про те, що багатими в Україні стають ті, хто веде тіньовий бізнес і ховає капітали в офшорах. І їх ніхто не карає. А запроваджений податок на розкіш, коли площа квартири більша 300 кв.м, а будинку — 500, який становить 25 тисяч гривень, для олігархів — не гроші.
А ось для моєї співрозмовниці й 300 гривень із її мінімальної пенсії — це багато. Не випадково нині люди, які побудували хати у містах, де вища ставка податку, масово взялися ділити нерухомість, виокремлюючи частки дітям чи внукам.
А ось для моєї співрозмовниці й 300 гривень із її мінімальної пенсії — це багато. Не випадково нині люди, які побудували хати у містах, де вища ставка податку, масово взялися ділити нерухомість, виокремлюючи частки дітям чи внукам. І клопітно оформляти всі необхідні папери, але почуватися «найдурнішим», як казала жінка, нікому не хочеться.
Нещодавно була у справах на Київському майдані, зазирнула по дорозі і в Луцький центр платників податку. У просторому гарному приміщенні багато віконечок, біля яких — поодинокі відвідувачі, а ось до працівників, які відають податками на нерухоме майно і землю, — черга. Стоять люди різного віку і, судячи із зовнішнього вигляду, зовсім не багатії. Хтось повідомлення від фіскалів не отримав (пошта підвела чи дітвора забрала із розбитої скриньки), а через якийсь час довідався про податковий борг. Хтось приніс документи, які засвідчують пільги. Комусь інспектор довго розтлумачував, як і чому нараховано відповідну суму, а чоловік виходить і дивується: «То я ще й повинен щороку за свою хату платити?» Три роки у засобах масової інформації мусується ця тема, а люди ніяк не можуть змиритися.
— У мене дочка — вчителька, зять — поліцейський. В обох із зарплат відраховують великі податки, і субсидії на комунальні послуги нам не дають, бо доходи не ховаємо. А інші їдуть за кордон на заробітки, гроші собі привозять і нічого нікому не винні, — обурювався дядько.
На жаль, так у нашій державі все влаштовано, що логіку знайти в цьому важко. Працездатні молоді люди змушені виїжджати на заробітки, а то й на постійне проживання за кордон, бо в Україні не можуть знайти добре оплачуваної роботи. Пенсійний фонд через це «на мілині», бо нема надходжень, і старикам скоро нічим буде виплачувати навіть їхні мізерні пенсії. У селах закривають школи і медпункти, бо їх нема за що утримувати.
Ми нарікаємо на зажерливих можновладців, але й самі мудруємо, як би свою копійку зекономити на податках. От і маємо те, що маємо.
