Розгублені між осіннім листям ноти
На срібній струні «бабиного літа» забуту мелодію грав вітер. Музика, яку чула лише душа і від якої усміхалися небеса. Звуки, що змусили пізню осінь розпустити золоте волосся і закружляти у повільному танку…
І раптом цієї неземної мелодії несміливо торкнулися тоненькі звуки скрипочки — в осінньому парку щось імпровізувало дівчатко. «Браво! Браво!» — шелестіли листям статечні клени. «Гарно! Гарно!» — шепотіли берізки…
Дівча закінчило грати, вклонилося своїм поважним слухачам–деревам, а вони, здавалося, продовжували аплодувати.
Ніхто не сумнівався у Яринчиному майбутньому. «Ти будеш першою скрипкою», — казав викладач музики Адам Казимирович своїй улюбленій учениці.
Але Яринчині імпровізації залишились у минулому. Вона вибрала професію медика, як і її коханий Артем. Він вважав: музика — це несерйозно.
Інститутські подруги розповідали дівчині, що Артем зраджує їй з іншими. Не вірила. Заздрять, думала. А коли наважилася запитати, чи це правда, відповів: «Ти не кохаєш мене, якщо слухаєш різні дурниці». Ярина опустила очі. Артем засміявся.
На п’ятому курсі Ярина завагітніла. Поділилася з коханим звісткою. Сподівалася, що нарешті вони одружаться.
– Спершу треба кар’єру зробити, хоча би старт. Та й навчання потрібно закінчити. А тоді вже про дітей думати. Зроби аборт, — наполягав Артем. — Ти ж знаєш, я кохаю тебе. А одружимось відразу, як отримаємо дипломи. Обіцяю…
Дівчина вагалася: боялася губити їхнього первістка. Але врешті зважилася…
– Ярино, після аборту ви ніколи, чуєте, ніколи не зможете мати дітей! — переконувала юну пацієнтку старша лікарка.
– Я… ми вирішили! — перебила її дівчина.
Пізніше Ярина проклинатиме той день. Буде каятися. Тепер же чекала офіційної пропозиції від Артема. Подумки облаштовувала їхнє спільне життя.
– Нам потрібно серйозно поговорити, — сказав Артем за кілька днів перед випускним.
Дівоче серце радісно підстрибнуло. Нарешті!
– Я одружуюся!
– Тобто… ми…
– Я одружуюся з Тетяною.
– Жартуєш?
– А я? Наша дитина?
– Яка дитина? Ти ж аборт зробила.
– Бо ти цього хотів… Це жорстоко, Артеме!
– Жорстоко було вбити її. А тепер ти не зможеш народити. А я хочу мати нормальну сім’ю. І знаєш, жінки народжують наперекір усьому. Ти не змогла…
– Ненавиджу тебе!
Він у відповідь засміявся.
На випускний Ярина не пішла. Не могла бачити Артема. І Тетяну. Таки правду казали подруги. Даремно не вірила.
А Тетяна — вигідна наречена. Батьків брат — медичний чиновник. Допоможе знайти гарну роботу, зробити кар’єру…
Яринині одногрупники веселились на випускному. Вона поїхала на дачу. Подалі від усіх. Дістала скрипочку.
– Колись я зрадила тобі, — мовила до інструмента. — А тепер зрадили мене.
Торкнулася смичком струн. Не мелодію — зойк видала скрипка. Яринина душа зойкнула у відповідь.
… Артем із Тетяною поїхали працювати до іншого міста, де був поважним чиновником її родич. Ярина знайшла роботу у невеличкому містечку — неподалік від обласного центру, де жила з батьками.
Життя її було спокійне. Колеги — привітні. Ярині подобався величезний старий сад довкола лікарні. Панський ще. У теплі погожі дні на лавках у саду любили сидіти хворі. А вечорами — закохані.
У Ярини навіть з’явилося улюблене дерево. Низьке, з гіллям, схожим на руки богатиря. Молода лікарка часто сюди приходила. Про щось думала. Вона була добра, але мало усміхалася. Вродлива, але самотня. Нікому не відкривала душу і не шукала на роботі друзів–подруг. Сторонилася чоловіків.
Тридцятиріччя Ярина святкувала вдома.
– Доню, хіба на Артемові світ клином зійшовся? — запитувала мати. — Уже давно пора його забути.
– Онуками б потішитися, — зітхав батько.
Ці слова боляче кололи Яринине серце. Батьки не знали про її гріх…
— Дочко, у твого колишнього вчителя музики біда трапилась, — розповіла за вечерею мати. — Нині зустріла його. Із внучкою. Ледве впізнала.
— Адам Казимирович захворів?
— Його син із невісткою загинули. З відпочинку поверталися. Аварія і… Шкода дівчинку. Гарненька така. Як він раду дає собі і восьмирічній дитині?
— А його дружина де?
— Кілька літ тому померла. Онкологія.
Ярина не знала, які тепер уподобання у восьмирічних дівчаток. Вона в цьому віці ще любила ляльками гратися. А ось її десятилітня сусідка Людочка вже модою цікавиться. Недавно розповідала Ярині про модельок і запитувала, чи пасує їй джинсовий комбінезон, присланий бабусею з Італії.
У вихідний Ярина купила солодощі й кумедного м’якенького ведмедика. Зателефонувала до Адама Казимировича. Напросилася в гості.
— Моя Вероніка, Ніка, — голос у вчителя був сумний. — А це — моя колишня учениця Ярина. Зараз, дівчатка, буду вас пригощати.
Після «солодкого столу» він попросив внучку щось зіграти для гості. Коли Ніка закінчила, Ярина запитала:
— А мені можна?
Вона імпровізувала. Як колись. Мелодія була схожою на хаос почуттів.
На скрипочку крапали сльози. Ярина зіграла своє життя.
Ніка заінтриговано дивилася на колишню дідусеву ученицю. Вчитель ховав мокрі очі за запітнілими скельцями окулярів. А Яринина душа кричала: «У тебе могла б бути вже така донька чи син!»
Інститутські подруги розповідали дівчині, що Артем зраджує їй з іншими. Не вірила. Заздрять, думала.
Ярина з Нікою подружилися. Адам Казимирович називав обох «мої дорогенькі дівчатка» і навіть трохи повеселішав. А якось сказав:
— Яринко, у мене є прохання, але не знаю, чи маю право на це. Ех, роки, роки… Якщо зі мною щось станеться, подбайте про Ніку. Я вірю, що можу довірити її вам. Та й більше нікому. Вона любить вас.
Ярині подобалось, коли Ніка грала у парку. Вона нагадувала щасливе дівчатко, якому колись аплодували берізки і клени…
Цього дня Ярина взяла й свою скрипочку. Заграли удвох з Нікою. Осінній парк заслухався мелодією. А листочки не просто опадали з дерев — вони виконували дивний магічний танець. Перехожі зупинялися і перешіптувалися: «Як гарно грають донька з мамою!»
Неподалік зупинився чоловік в інвалідному візку. Жінка видалася йому знайомою. Невже?..
Мелодія стихла. Дівчинка поклала скрипку в футляр і пострибала збирати листочки. Жінка присіла на лавочці. Чоловік в інвалідному візку під’їхав ближче.
— Ярина? Ви… Ти — Ярина? — запитав.
— А… Артем?
Він нарікав на несправедливе життя, на Тетяну, яка залишила його після важкої хвороби, на інвалідність і на те, що, крім старих батьків, більше нікому не потрібний.
— Ти так гарно грала. А ця, маленька…
— Моя дівчинка.
— Твоя? Але ж ти… не можеш…
Ярина усміхнулася. Знизала плечима. Підбігла Ніка.
— Хто це? — запитала на вушко.
— Дядько, через якого я колись розгубила між осіннім листям ноти…
Ольга ЧОРНА
