Винахідливий пасічник поселив бджіл у хатину… на колесах

– Пригадую, мій рідний дядько так умів ладнати з цими божими комахами, що ходив біля них зовсім без захисного костюма, не користувався навіть спеціальним димарчиком. Візьме сигаретного бичка в губи, відкриє вулик і дмухає на комашню, збиває з пантелику. Вона й не кусається, — розповідає пан Володимир. — Тримала власну пасіку й бабуся Марія. І я зацікавився цією справою ще хлопчаком. Жив від нас неподалік листоноша Василь Матвійчук — веселий, добрий чоловік, дуже любив бджіл. Мав багато синів. То ми, дітвора, допомагали йому розносити по селу пошту, часто підсобляли і біля вуликів: тримали каструльку, поки викачував мед, вчилися обрізати соти, разом ловили дикі рої у лісі, ставили бортні на деревах… А якось каже мені дядько Василь: «А знаєш, Володю, дам тобі роя, розводь свої бджоли». З того й почалося. Згодом по сусідству придбав першого вулика. З часом зробив і столярного станочка, щоб можна було виготовляти потрібні деталі для бджолиних осель. Свій перший саморобний вулик ніколи не забуду. Робив його із соснових дощок, лапи дубові прилаштував, щоб не гнили, у середину давав більш м’які породи.

До слова, чи не кожне технічне приладдя у господарстві чоловіка виготовлене його вмілими руками: корморізка, млинок, деревообробний верстат і багато іншого, що справно працює, полегшуючи нелегке сільське життя. Тому не дивно, що нині, всього за кілька метрів від оселі, в невеличкому садочку, майстер уже розмістив цілий «квартал» вуликів і від весни аж до пізньої осені там працює ціла комашина медова фабрика.

Аби холодної зимової пори його бджілки не мерзли у вуликах, ворокомлівський пасічник… провів для них опалення.

— Взимку обігріваю їх електричними «батареями». Взяв вольфрамові спіралі, наче у фені, розмістив між двома листами шиферу, все це зацементував, попередньо вивівши контакти. Трохи переробив силову установку, аби напруга подавалася у 12 вольт, а сила струму при цьому зберігалася велика… — пояснює нюанси господар, який раніше працював у школі лаборантом у фізичному та хімічному кабінетах, а також ремонтував електроніку. — Бджоли люблять комфортні умови, але перегрівати їх теж не варто, бо стануть надто активними і зможуть не перезимувати.

Ви бачили б, скільки подиву було в дітей, коли я вперше проїхався вулицями села зі своїми розмальованими вуликами. Думали, що цирк приїхав.

Однак на цьому Володимир вирішив не зупинятися і вигадав новий спосіб збору солодкого продукту. Добряче помізкувавши, задіявши свої винахідницькі таланти, щось підглянувши у всесвітній павутині, він самотужки змайстрував невелику мобільну пасіку на колесах і тепер мандрує довколишніми квітучими полями, лісами та садами в пошуках нектару для бджіл.

— Минулоріч на вигорілих торфовищах, що за селом, запримітив цілі плантації іван–чаю. Краса неймовірна! Близько п’ятсот гектарів милувало око фіолетовими барвами. Сказав собі, хай там що, а вивезу сюди пасіку! Ви бачили б, скільки подиву було в дітей, коли я вперше проїхався вулицями села зі своїми розмальованими вуликами. Думали, що цирк приїхав, — весело оповідає Володимир Кіналь.

Пасіка на колесах і справді диво, що сьогодні дає бджоляреві змогу не обмежуватись прибудинковою територією, а мати різноманітну кормову базу, обирати місце збору там, де потужніше цвітіння. Тож ця технічна вигадка економить сили бджілок, продовжує їхнє життя. За статистикою, у сезон медозбору одна трудівниця живе всього місяць (!), а то й менше, адже змушена долати величезні відстані в пошуках нектару.

А ще в цій хатинці можна полежати і отримати заряд бадьорості та здоров’я.

— Запахи які там приємні… Я як перший раз поспав у ній, то наче на світ народився, думки дурні вилітають з голови. Те ж саме говорять мої друзі. Та й їхні дружини, до речі, — додає, усміхаючись Володимир Лукашович.

Олександр ПРИЙМАК.