Кохана, давай розлучимось – і... отримаємо субсидію!

…долею пам’ятки архітектури

Слова столичної дами обурили до глибини душі. Як це в Луцьку мало цікавих місць, аби він міг приваблювати туристів?! А замок Любарта, що визнаний одним із семи чудес України! У нас є Музеї ікони та краєзнавчий, чудові храми — Свято–Троїцький, Петра і Павла, лютеранська кірха… Cписок могла б поповнити й архітектурна пам’ятка місцевого значення, відома як Луцький будинок офіцерів. У цьому приміщенні, побудованому польським архітектором Казимиром Лялевичем у стилі академічного класицизму, у 1930–х роках розміщувався Земельний банк, а вже за радянських часів — гарнізонний Будинок офіцерів. У 2011–му його балансоутримувачем став Луцький національний технічний університет. І зараз колись привабливе приміщення в жахливому стані, й табличка на фасаді, що охороняється державою, виглядає як знущання.

Перше, що впадає у вічі, — це занедбана територія за кованим парканом і напівзруйнована будівля. Всередині: стеля обвалилася, затікають стіни… Власник декілька років поспіль обіцяє виготовити проектно–кошторисну документацію й розпочати ремонтні роботи. Але, як кажуть, віз і досі там. Не зроблено практично нічого. На всі закиди громадськості у безгос­подарності є відмовка: нема коштів. Мовляв, добре, що хоч охороняємо. Інакше б вона перетворилася на притулок для безхатьків. Тож, дивлячись на занедбане приміщення в центрі міста, дивуєшся: чим керувалася влада, віддаючи його установі, яка неспроможна ним опікуватися, довести до пуття? Нині воно для вишу, як чемодан без ручки, — нести тяжко і кинути шкода. Втім, хоч минуло майже вісім років від часу передачі, керівництво університету ще й досі будує прожекти щодо реконструкції. Планують зробити його центром спілкування для студентів та обміну знаннями, облаштувати хостел для професорів, які приїздять до вишу з інших міст читати лекції, школу для підвищення кваліфікації офіцерів. Коли чуєш це, то хочеться сказати: «Та робіть уже щось або, як пропонує влада, віддайте іншому, здатному відновити споруду, зробити її окрасою міста. Адже через кілька років не буде що ремонтувати. Луцьк може втратити ще одну будівлю, що має історичну цінність».

…приємними змінами в Горохові

У місті своєї юності буваю часто, але, як то кажуть, наскоками. Приїхав — поїхав. Тепер же довелося провести там частину відпустки. Тож був час побродити містом, роздивитися. Перше, що потрапило в поле зору: центральну площу прикрасили оригінальні ліхтарі, новенька бруківка. З’явилася вона і на пішохідній доріжці, що поблизу автостанції. Приємно вразило і те, що горохівчани не забули свого славного земляка, заслуженого тренера України, Почесного громадянина Волині Олександра Баламута. Цього року йому б виповнилося 85. Про це нагадує меморіальна дошка на фасаді місцевої дитячо–юнацької спортшколи.

Читаю віршовані рядки, присвячені легенді горохівського гандболу, і бачу Олександра Миколайовича — невисокого, міцного, у беззмінному синьому спортивному костюмі. У свята він одягав червоно–білий, подарований йому тренером відомої в ті роки в Україні жіночої гандбольної команди «Спартак» Ігорем Турчиним, із яким він дружив. Олександр Миколайович міг би працювати у Москві, Києві чи якомусь іншому великому місті. Після закінчення інституту фізкультури його запрошували у відомі команди. Кликали навіть у Прибалтику. Не поїхав. Повернувся до Горохова. Працював учителем фізкультури в школі імені Івана Франка і тренером на громадських засадах. Вирішив довести собі й іншим, що можна і в невеликому райцентрі створити команду, яка давала б фору столичним гандболістам. І вже в 1961–му на чемпіонаті України його хлопці зайняли перше місце, а дівчата — третє, поступившись лише вихованкам Ігоря Турчина. Пізніше горохівчанки перемагали і їх.

Дивлячись на занедбане приміщення Луцького будинку офіцерів у центрі міста, дивуєшся: чим керувалася влада, віддаючи його установі, яка неспроможна ним опікуватися, довести до пуття?

Піку слави гандболісти з невеличкого провінційного містечка сягнули у 1970 році. Тоді чоловіча команда, котра виступала за збірну України на перших Всесоюзних сільських іграх, стала чемпіоном СРСР. Виборювали перші місця на всеукраїнських змаганнях і дівчата. За вихованцями Олександра Баламута тренери відомих команд ледве не в чергу ставали. Він створив своєрідну «фабрику зірок» ручного м’яча. П’ятнадцять його вихованців стали майстрами спорту і чимало з них входили до складу збірних СРСР та України. Горохів здобув славу гандбольної столиці Волині.

На жаль, нині місто позбулося цього статусу. Гандбол тут, як то кажуть, заглох. Адже на турнірах із цього виду спорту, що проводяться в області, горохівська команда особливо не виділяється. І це боляче. Бо ж у районі є талановита молодь, закохана в ручний м’яч, є тренери–викладачі у місцевій юнацько–спортивній школі.

… що скорочення кількості отримувачів субсидій не гарантує їх справедливого призначення

Свіжоспечений анекдот: Іван розповідає Петрові, що мріє схрестити корову з жирафом: «І для чого це тобі?» — дивується той. «А щоб доїлася у моєму дворі, а паслася у сусіда на городі». Такі мрії плекають і багаті українці. Люди, котрі мають шикарні особняки, автомобілі, сподіваються користуватися дармовим теплом, іншими комунальними послугами за рахунок сусідів, які живуть у тісноті в багатоповерхових шпаківнях чи у невеличких хатинах. І донедавна їм це вдавалося. Адже в елітних квартирах чи особняках зазвичай були зареєстровані мама–пенсіонерка чи безробітна дружина. Тож субсидію, що передбачалася для соціально не захищених верств населення, багатим хитрунам оплачували ми, платники податків, зі своїх кишень. Нещодавно міністр соціальної політики Андрій Рева повідомив, що її отримувало майже 23 тисячі заможних людей, котрі жили в елітних домівках, їздили на дорогих автомобілях, але при цьому декларували відсутність доходів або їхній невеликий розмір.

Держава щедро роздавала субсидії всім без розбору. Більше половини українських сімей отримували компенсацію на оплату комуналки. У результаті із 71 мільярда гривень, закладених на цю мету, вже у першому кварталі цього року вичерпали майже всі кошти. І уряд взявся скорочувати кількість субсидіянтів, зробивши більш жорсткими умови отримання державної допомоги. Цього року її матимуть удвічі менше українських сімей, ніж торік (на Волині — на третину). Але наш народ винахідливий. Почав шукати можливості, аби обійти закон. На Рівненщині та на Волині, скажімо, сімейні пари, котрі прожили не один десяток літ, розлучаються, аби отримувати субсидію.

До цього факту можна ставитися по–різному. Мене ж не полишає відчуття, що Міністерство соціальної політики замість переходу до адресної допомоги незаможним сім’ям обмежило їм доступ до неї. Намагаючись зробити систему надання субсидій справедливішою, вирішило банально скоротити кількість отримувачів. Причім, не даючи гарантії, що позбавляти допомоги буде не всіх підряд, а саме тих, хто її не повинен одержувати.