Усі «Я люблю тебе» обірвала снайперська куля…

«Та піду я вчитися в медичний інститут, щоб маму лікувати»

Відразу скажу, що наша розмова з Галиною Іванівною та Михайлом Івановичем почалася плачем і ним закінчилася. Коли сльози задушували слова, то наставала пауза. І марно, навіть недоречно було б заспокоювати своїх співбесідників — ​ще надто свіжа рана втрати. Вона болить при кожній згадці про сина. Найперший спогад матері такий:

— Наш Сергій був завжди спокійний, слухняний, усміхнений. Це і про його раннє дитинство можу сказати, і про літа, коли вже виріс. Ми ніколи його не сварили — ​не було за що. Так сталося, що я хворіла, коли він народився. Перенесла дві операції, часто лікувалася в стаціонарі. Тож хлопець був ближчим із батьком, як і наш старший син Андрій. Чоловік і прав дітям, і їсти готував, і вислуховував їхні одкровення. Ще малим Сергійко сказав: «Та піду я вчитися в медичний інститут, щоб маму лікувати».

І коника міг осідлати Сергій.

Одне слово, мріяв про освіту лікаря. Обставини склалися так, що пішов навчатися в медичний коледж. Подавав документи в різних містах Волині і Рівненщини. І всюди пройшов. Але вибрав Рівненський медичний коледж. Хоч батькам хотілося, аби він був ближче від дому («це ж і сумку якусь з харчами простіше передати у Ковель чи Луцьк»). І знову, як і в ранньому дитинстві, син не створював проблем рідним людям — ​добре вчився, стипендію одержував.

Вівчарка Джессі, яку колись привіз батькам Сергій, теж втратила свого доброго господаря.

— Бувало, приїде додому, — ​пригадує Галина Іванівна, — ​запитую його: «Сергійку, тобі грошей дати?» — ​«Не треба, в мене є», — ​чула у відповідь. Він не пив, по барах не розгулював. Та що там бари?! І до клубу мало ходив. Як бував удома, то у своїй кімнаті просиджував за комп’ютером, — ​усе щось вчив, читав. Як навесні 2012– го закінчив коледж, то додому привіз зошити з конспектами. Сказав: «Може, вони мені ще пригодяться». З мрією про інститут не прощався. І досі ті записи лежать у пуфику.

Хлопці розповідали, що в Сергія стріляла жінка–снайпер із Сербії. Не можу уявити, як то вона цілилася, знаючи, що убиває.

Батьки з діда–прадіда — ​хлібороби. І майбутнє сина пов’язували з селом. Хотіли, щоб він удома був. Тим більше, що у рідному селі якраз завмедпункту пішла на пенсію, тож звільнилося місце фельдшера.

В оселі Цепухів все нагадує про велику втрату.

— І якби так сталося, — ​говорить із докором самій собі Галина Іванівна, — ​то, може б, і не загинув Сергій. Зараз багато таких «може б», які б уберегли дитину, приходять на думку. Але все це уже тільки припущення.

Не залишився він у селі Видерта, не одружився, як мріяли батьки. Не встиг. Бо сталося так, як сталося. Сергій сказав, що хоче до війська і пішов на строкову службу.

Гіркі материнські сльози...

— Ще не було війни, — ​говорить Галина Іванівна, — ​згадуючи той період у житті сина. — ​Але я чула, що багато хто старається «відкосити» від армії. Їхали хлопці за кордон на заробітки і там ховалися від призову. А наш сам зголосився. Місцем служби мала бути Одеса, та він відмовився. Вибрав чомусь Дніпро. Я їздила до нього на присягу. Бачила, що тоді армія була слабо забезпечена. Довгий час берців не видавали солдатам. Хлопці ходили хто в чому: одні, як наш Сергій, у туфлях, інші — ​у якихось шльопанцях. Але то тільки те, що зовні впадало у вічі. А ще не забуду, як згодом він сказав про перші тижні життя в казармі стройової підготовки: «Мам, якби тоді нам давали пістолети, то, напевно, дехто, в кого не витримувала психіка, покінчив би самогубством». Із цих слів можна було судити, як непросто жилося в армії. А наш син якось спокійно і легко відслужив півтора року.

Батьки знову кликали Сергія додому. Адже на той час їхній старший Андрій уже зі своєю сім’єю жив на Кіровоградщині, звідки родом його дружина, тож вони залишилися зовсім самі. Але він не покинув Дніпро. Спочатку працював фельдшером у госпіталі. А згодом підписав контракт і пішов у Збройні сили України. Був санінструктором. На слова рідних, що військова служба — ​це великий ризик, бо ж найперш і на війну можна потрапити (уже ж 2014–й рік), відповідав: «А я без армії себе не уявляю».

І чоловіки плачуть, коли дуже болить душа...

«Це ми тут у війну граємося — ​американці учать нас, як поранених з поля бою витягувати»

Торік закінчився термін контракту, але Сергій і надалі залишався в армії. А у квітні 2018–го сказав, що його відправляють у Миколаївську область — ​на полігон у Широкому Лані. Галина Іванівна розповідає:

— Я запитувала, чи це не на війну він іде, і чула у відповідь: «Яка війна?..» Сергій постійно говорив, що він все ще в Широкому Лані. Так беріг мене, знаючи про моє хворе серце. А насправді із 17 червня був у зоні бойових дій, як я тепер бачу із довідки, яку ми одержали із військової частини. Як зараз перебираю в пам’яті наші телефонні розмови, то я відчувала, що син на війні. А чого? Якось ми говорили з ним, розмова закінчилася, а Сергій, видно, не виключився, і я чую: «Ранений, швидше звідти!.. Я кому сказав, швидше!» І коли ми знову зідзвонилися, я спитала: «Що то за «ранений» був? Я чула твої слова — ​ти що, на війні?» У відповідь він мовив: «Це ми так у війну граємося — ​американці учать нас, як поранених з поля бою витягувати». Тоді ще не знала, що зовсім скоро настане той страшний день, коли ми втратимо Сергія…

На початку серпня Галина Іванівна, яка має групу інвалідності, одержала путівку в санаторій, що в Сергіївці на Одещині.

— 9 серпня, через декілька днів мого відпочинку на морі, чоловік телефонує з дому: «Подзвони Сергієві. Щось він не відповідає». Набираю номер сина — ​справді мовчить. Залишаю есемес–повідомлення. О 7–й вечора син передзвонює. І знову у нас розмова, звичайно, не про війну, бо ж я думаю, що він на полігоні. Розповіла йому, що на морі. «О, клас!» — ​сказав він. «А ти бачив море?» — ​«Мам, яке море?» — ​«Звичайне — ​Чорне, — ​кажу. — ​Воно і в Одесі, і в Миколаєві». Слово за словом, і я вже пропоную, що приїду до нього. А Сергій на це: «А хто вас пустить до мене?» «Як хто? Ти що — ​не на Миколаївщині?» — ​«Ну, трошки в іншому місці», — ​уже змушений був стримати мене від поїздки. А на мої розпитування, чи ж він не на війні, почула звичне: «Та що ви з тою війною — ​і батько, і ти…» І насамкінець: «Все нормально буде. Я сам приїду додому на 10 днів. І то скоро — ​до кінця серпня, у крайньому випадку — ​до 15 вересня — ​матиму відпустку». Сергія було дуже погано чути. Наша розмова (як тепер знаю, остання) закінчилася, пам’ятаю, моїми словами: «Бувай… Я люблю тебе».

Жінка не перестає докоряти собі:

— Якби знала, де син насправді, то хоч добре наговорилася б з ним. І свічку у церкві поставила б, і помолилася…

Увечері 9 серпня Сергія не стало. А вранці 10–го батькові подзвонили у село з військової частини. Сказали, що син загинув від снайперської кулі. Чоловік не вірив. Йому ще раз зателефонували: «Іванович, це правда…» Уже йому випало повідомити дружині цю страшну правду.

Рюкзак, який привезли з війни бойові побратими Сергія, залишиться дорогою реліквією.

До цього часу батькам здається, що син приїде. Зайде на рідне обійстя, де таке роздолля, у свою кімнату, де все так, як і було завжди, — ​його речі, фотознімки. А тепер ще й рюкзаки Сергієві, які передали бойові побратими, коли були на похоронах. 11 серпня у Видерту приїхало два автомобілі. В одному — ​«вантаж–200», в другому — ​військові. Зокрема, капелан Олег Заболотний, командир взводу Олександр Мелещенко. Олександр і розповів, що на очах у нього Сергій загинув. Підбіг, як розповідав матері, до санінструктора, але…

— Ніби й не повинен Сергій бути в наряді, — ​розмірковує жінка. — ​Його ж справа лікувати людей. Але це війна зі своїми правилами. Видно, бійців не вистачає, то доводиться всім стояти на посту. Хлопці розповідали, що в Сергія стріляла жінка–снайпер із Сербії. Не можу уявити, як то вона цілилася, знаючи, що убиває.

«Нам залишилося тільки одне — ​фотознімки роздивлятися, на яких син живий»

— У Сергія була дівчина — ​лікар за фахом, — ​розповідає Галина Іванівна. — ​Він казав: «Буде у нас така сім’я медиків». Мав плани на майбутнє. Хотів купити квартиру у військовому містечку. Так склалося, що вибрав для життя місто. Але село наше дуже любив. Охоче приїжджав сюди, і як уже бував вдома, то помагав нам з батьком в усьому.

І ще такі слова прозвучали з вуст жінки:

— Був би із Сергія хороший лікар, якби не та клята війна. І коли вона закінчиться? Довго, бачу, буде, бо це для когось — ​бізнес.

Горбочок святої землі на сільському кладовищі, де спочиває загиблий боєць.

Разом із батьками ми роздивлялися фотознімки, на яких Сергій у різному віці: і всюди гарний, усміхнений чи по–бойовому підтягнутий, з автоматом у руках. Для Галини Іванівни і Михайла Івановича він назавжди таким залишиться.

Якби знала, де син насправді, то хоч добре наговорилася б з ним.

Ніхто не думав, що життя Сергія буде коротким. Хоч зараз мама, згадуючи свої сни, розуміє, що вони — ​віщі:

— Колись, як Сергійко був ще маленький, мені наснилося таке: ніби я разом із синами йду дорогою до церкви. І справа від храму, над болотом, Господь опускається драбиною з хмарки і забирає від мене Сергія. А я кажу: «Та куди ви його?» У відповідь чую: «Буде в мене ангелом». Я подумала, що це ж добре — ​ангелом бути. І не перечила навіть. Цей сон добре запам’ятала. Якось на сповіді батюшці розповідала. Сон із часом забувся. Зараз бачу — ​вже тоді був знак, що Господь скоро сина забере. А цього літа приснилося, що в сусіда завалюється колодязь. Я там якраз іду, і мене земля затягує. Я впираюся… Подрузі своїй розповіла. Вона заспокоїла. Мовляв, який стосунок до тебе має той чужий колодязь? А он як вийшло. Має…

Удвох їм випало пережити таке велике горе.

Нема такого дня, щоб батьки Сергія не були на кладовищі. Як кажуть, вранці попорають хазяйство — ​і до Сергійка. До того горбочка святої землі, де спочиває їхня дитина.

А ще як пам’ять про сина — ​вівчарка у вольєрі на обійсті Цепухів. Сьогодні Джесі (так її звати) — ​уже три роки. А колись Сергій привіз батькам маленьке цуценя, яке вони і вигляділи. Тепер у рюкзаку сина (тому, з війни) знайшли записник, де зазначено, коли і які щеплення треба робити. Раніше нібито й зайвим був клопіт із собакою. А зараз батьки ладні годувати її найдорожчими харчами — ​Джесі ж так любив Сергій! Завжди наказував берегти її. І вони бережуть. Як і все, що пов’язано із сином. Він же десь на небесах — ​і все бачить… 

Ось таким вояком був Сергій.