Виховуємо «робочі м’язи»
«Мій син не їсть овочів», «Вона не любить вчасно лягати спати», «Він не хоче снідати»… Я чую це від батьків увесь час. Відколи діти кажуть нам, як їх виховувати? Якщо ми віддамо всю ініціативу їм – усе, що вони робитимуть, – їстимуть макарони із сиром, гратимуть на планшетах і ніколи не лягатимуть спати... Найдобрішими намірами ми, на жаль, змінюємо мозок дітей у неправильному напрямку», – це фрагмент із колонки в інтернеті Вікторії Прудей, директорки клініки в Торонто для дітей із поведінковими, соціальними, емоційними й академічними проблемами
Чесно кажучи, її слова мене добряче зачепили, особливо про те, що школярів треба змушувати робити монотонні завдання. Прудей пише про різке зниження соціальної активності канадських учнів, їхні труднощі в навчанні та емоційну незрілість, що винні часто інформаційні технології, і про те, що багато в чому погано працюють батьки. Я дозволяю собі думати, що українські діти назагал ще не аж так поглинуті гаджетами, але «туди рухаємося». Оскільки ж здавна інформацію вважали досконалою зброєю, пропоную приміряти до себе чужий досвід – ознайомлюємося з висновками канадійського педагога.
«Технології як безплатні послуги няньки – насправді зовсім не безкоштовні. Ми платимо нервовою системою дітей, їхньою увагою і здатністю відкладати задоволення. Порівняно з віртуальною реальністю щоденне життя – нудне. Після годин віртуальної реальності опрацювання інформації у класах стає все більшим викликом для наших дітей, тому що їхній мозок звик до високих рівнів стимуляції, які дають відеоігри... Технології також емоційно роз’єднують нас із дітьми. А емоційна чутливість батьків є головним поживним елементом для дитячого мозку».
Ліпше гармидер і безлад у хаті, аніж принишклі діти з відсутніми поглядами.
Колись спіймала себе на думці, як не хочеться витягувати своїх хлопців із-за комп’ютера: біля нього вони не сваряться, тихі та мирні, як ідеальні діти! Але десять років тому я змушувала себе це зробити, щоб зберегти їхній зір. З роками наукових повідомлень для тат і мам, що той світ має бути регламентованим ще й з інших міркувань, тільки більшає. Отже, ліпше гармидер і безлад у хаті, аніж принишклі діти з відсутніми поглядами. А ще Вікторія Прудей особливо багато пише про «відкладене задоволення» (може, пам’ятаєте з попередніх рубрик, що терпляча дитина завжди досягає більшого, аніж та, якій подай уже і все). Думаю, що це правдива проблема сучасних дітей, коли ринок продуктів, іграшок, гаджетів такий багатий, а батьки так хочуть, щоб їхня дитина «була, як усі». Поради спеціаліста такі: «поступово збільшуйте час очікування між «я хочу» і «я отримую», уникайте використання гаджетів у машинах і ресторанах, натомість учіть чекати під час розмов та ігор, обмежте постійні перекуси».
І найцікавіше, як на мене, розмірковування педагога про нудну роботу. «Чому я маю це робити? Це тупо!», «Це мене не розвиває», – мої діти так вигадливо і часто нарікають, коли миють посуд, лущать квасолю, згрібають траву, що я аж сама задумалася про користь для мене одноманітної роботи. Певна річ, виховання працездатності – причина достатня.
«Чому діти не допомагають нам на кухні або з пранням? Це монотонна робота, яка тренує мозок працювати під час нудьги. Це той самий м’яз, необхідний, щоб бути здатним до навчання в школі... Коли на уроці дають завдання писати від руки, відповідь учня зазвичай така: «Я не можу, це надто важко, надто нудно». Чому? Тому що робочий м’яз не тренується через безкінечні веселощі, він тренується через працю».
А поради шановного фахівця нагадують мені дії моїх бабусі та мами: «привчайте свою дитину до монотонної роботи змалку, бо це основа майбутньої працездатності: привчайте складати білизну, прибирати іграшки, застеляти ліжко. Робіть це весело. Так, щоб мозок асоціював роботу з чимось позитивним. І, звісно, навчайте соціальним навичкам: навчіть їх ділитися, втрачати/вигравати, йти на компроміси».
Традиційно нагадую: маєте щось цікаве у своїй «виховній скриньці» – пишіть на електронку редакції чи мою ([email protected]).
