Волинь повоєнна: імпортований голод

Окрім того, висловлювалось побажання, аби призабута тема Голодомору була продовжена. Воно абсолютно відповідало авторському задуму: не дати у плині часу забути, загубити сторінки власної історії. Бо повоєнний Голодомор, а особливо жертовність населення Західної України, яке надало допомогу шести мільйонам голодуючих зі Сходу, Центру, Півдня країни, прилеглих областей Росії, були на грані забуття. Цікаво, що відповідь нашим недругам, які намагаються пояснити причини усіх трьох (1921–1923, 1932–1933, 1946–1947), дав якраз останній. По-перше, навіть для історика є очевидним абсолютна невипадковість цих трагедій в одній державі: за 25 років — ​три Голодомори, чого не знає світова історія. По-друге, ні логікою, ні здоровим глуздом не поясниш відповідність погодних умов і державного кордону: в СРСР посуха, а через 200 метрів прикордонної смуги, що ділять дві держави, — ​райська погода. Тож Західна Україна після війни і розставила всі крапки над «і»: голодомори принесла політика КПРС, що найменувала себе як «розум, честь і совість епохи». Зауважимо: для кожного підневільного народу життя під окупантом — ​біль і горе. Волинь тривалий період перебувала під Польщею, короткочасно — ​під німецьким чоботом. Було важко. Однак до голоду як крайньої межі страждань справа не доходила. Щоправда, з вересня 1939-го до червня 1941-го і вона зазнала гіркого більшовицького «щастя». Проте руйнації села завадив напад Гітлера на СРСР. А після війни «щастя» знов імпортувала нам «найдемократичніша у світі» країна під червоним стягом.

Західна Україна після війни і розставила всі крапки над «і»: голодомори принесла політика КПРС, що найменувала себе як «розум, честь і совість епохи».

Якраз ця назва і складе русло нової книги, яку треба створити за вашою, дорогі читачі, участю, співавторством. Насамперед тих, хто пам’ятає лихі післявоєнні роки, коли після жертовної допомоги голодуючим, які заполонили західноукраїнські села, а волинські особливо, більшовицька система «ощасливила» наш край голодом, якого він не знав протягом минулого століття. Колективізацією з її неодмінними складовими — ​примусовим вступом у колгоспи, усуспільненням нажитого тяжкою працею приватного сільськогосподарського реманенту, землі, худоби, будівель, розкуркуленням, репресіями, войовничим атеїзмом, вивезенням у Сибір і необжиті землі, ліквідацією хуторів, кадровою політикою, непосильними податками, русифікацією — ​комуністичний режим почав руйнацію села — ​несучої національної конструкції українського суспільства. У приватній власності він вбачав головну загрозу на шляху до побудови міфічного «світлого майбутнього» — ​комунізму. А що це таке в реальності, не знали навіть ідеологи більшовизму.

 Так, повоєнні 1948–1955 роки не можна назвати голодомором, але «голодовка», як нарекли цей період у народі, була. Її «імпортувала» червона влада, як свого неодмінного супутника.

Цей яскравий і неспростований доказ проявився і на Західній Україні навіть у 1946–1947 роках, коли вона сама не потерпала від нестачі харчів і допомагала нашим голодуючим. Однак у двох її областях — ​Ізмаїльській  (існувала у 1940—1954 роках) та Чернівецькій — лютував справжній голодомор із проявами канібалізму. Він нічим не відрізнявся від тих регіонів, звідки хвиля за хвилею накочувались маси голодуючих. Причиною стала надмірна запопадливість місцевих кадрів у колективізації, розкуркулюванні, слабка база УПА як сили, що протистояла антинародній політиці нової влади. Гіркі наслідки не забарились. У решті областей завдяки спротиву цей процес уповільнився, однак населення не оминув.

Як це відбувалося насправді, автор і хоче відтворити за допомогою свідків чи їхніх родичів, архівних документів, уже оприлюднених у ЗМІ матеріалів. Думаю, що читачі відгукнуться і сприятимуть реалізації задуму. Тим більше, що обласна державна адміністрація його підтримала і рекомендувала долучити до нього педагогічні колективи, заклади культури, архівні установи, усіх небайдужих до історії Волині. Сподіваюсь, що активну участь у створенні книги візьме молоде покоління — ​учні старших класів, студенти, які запишуть розповіді людей поважного віку. Так, це спогади про ті важкі роки, судові, кримінальні справи проти українців за крадені колоски, жменю зерна, в’язку сіна, гостре слово, несплату податків, невиконання норм трудоднів, вивезення лісу тощо, протоколи зборів партійних органів, що фіксують несправедливість, насильство, долі людей, нестачу продуктів харчування, виживання в умовах голоду тощо.

В кожному матеріалі буде збережене авторство, отже, книга стане колективним літописом. Сподіваюсь, дорогі земляки, на вашу активну участь. 

Спогади, документи тощо можна надсилати за поштовою адресою: 43005, Луцьк‑5, а/с № 59, електронною поштою [email protected]. Контактні телефони: 068 1396987, 099 4917400. Перші матеріали вже лягли в папку. 

Андрій БОНДАРЧУК, письменник, журналіст, народний депутат України 
I скликання, Почесний громадянин Волині, Луцька