Як вареники Остапа Вишні ледь не стали фінальним «десертом» для журналу «Перець»

З таким прибутком гідну оплату мали всі працівники редакції. Оклад рядового співробітника становив 120 крб. Головний редактор отримував удвічі більше. За надрукований фейлетон автор мав до 50– 60 крб. гонорару, карикатурист за малюнок — ​на десятку менше. Через неабияку конкуренцію в один номер ставили не більш як дві карикатури одного автора.

Це були найкращі роки у житті «Перця». Видання любили читачі, любили його й журналісти. Попри різні темпераменти та характери, вони завжди трималися одним згуртованим колективом. Такий тон життю редакції задавала тематика журналу, тому інакшу атмосферу тут важко було уявити. А писали у «Перці» про те, що докучало і що дратувало: спекуляцію, бюрократизм, не оминали і побутових справ, іноді навіть «проскакувала» дозволена партією політична сатира.

Та власне, саме вона неодноразово була причиною того, що часопис закривали і його авторів арештовували. Вперше така ситуація трапилася 1933 року. Працівників редакції звинуватили в тероризмі й у підготовці замаху на керівників КП(б)У та один за одним заарештували (чи не нагадує це сучасний надуманий «тероризм», за який ув’язнили Олега Сенцова та інших активістів?)

У цей період вважалося, що гумор повинен мати гідні мішені. Писати погано про когось одного — ​можна, але щоб негатив та й стосувався цілого соціального прошарку — ​то вже ні, і особливо якщо мова йде про представників влади.

1941 року, якраз перед початком Великої Вітчизняної війни, «Перець» знову почав виходити друком. Сміх виявився живучішим за воєнну розруху. У повоєнні часи він став одним із найтиражніших видань в Україні та за її межами. Такий успіх не міг бути проігнорованим владою, тому до змісту сатиричних публікацій вона стала придивлятися з особливою увагою.

Дивились — ​і ЦК КП(б)У видивився серед жартівливих рядків у вересні 1946 року «ідеологічно хибні розповіді та малюнки». Серед недоліків було і те, що «Перець» не реагує на «актуальні прояви в житті громадян», а замість цього публікує «ідеологічно шкідливі розповіді», редколегія журналу «втратила політичне чуття», а карикатури «змальовували радянських людей дурними і злими обивателями». За компанію із ЦК ще багато українських газет незабаром відгукнулися з аналогічною критикою. Стало зрозумілим, що гумористичне наповнення «Перця» вже не рятувало, а навпаки — ​стало «червоною ганчіркою» для партійного контролю.

На щастя, до сьогодні збереглися оті «ідеологічно хибні твори», бо секретар ЦК КП(б)У Костянтин Літвінов дуже зацікавився ними й зажадав надати довідки із самими текстами. Цей факт літературознавці називають унікальним, бо подібні речі зазвичай знищували, і то дуже оперативно. Ось фейлетон найпопулярнішого на той час автора часопису Остапа Вишні:

«Виходить, отже, що сім’я Федора Пилиповича Клеменсова, коли 11 річний заробіток перевести на вареники, заробила:

1500*2*30 = 90.000 Дев’яносто тисяч вареників!

Це — ​майже по 300 вареників на день.

Родини в його дев’ять чоловіка…

Припадає, отже, по 33 вареники на кожного в день…

Поїсти неможливо ніяк!

Гості?

Ну, щодо гостей, та ще таких гостей, у яких трудоднів не густо, рекомендується випробуваний спосіб, якого вживав один розбитний хазяїн…

Та ви про це, мабуть, чули?

Коли до нього завітав у гості кум, він поклав перед ним кисета з тютюном:

— Куріть, куме!

— Покурили…

За кілька хвилин:

— Закурюйте, куме!

І так цілісінький вечір.

— Закурюйте та й закурюйте!

Коли гість збирався додому, хазяїн його перепрошує:

— Заходьте ж, куме, не забувайте! Та не самі, а з жінкою! Хай і жінка заходить!

— Спасибі вам, куме, — ​гість каже, — ​моя жінка некуряща!

Такий спосіб для гостей дуже хороший спосіб!»

Цей твір, як одразу резюмували у відділі цензури, «опошлен образами советских колхозников». Та не зовсім зрозуміло: чи то наявність колгоспників у творі є ідеологічно хибною, чи то колгоспники зображені «опошленно». Остап Вишня «задался целью показать зажиточную жизнь колхозного села. Для этого он прибегнул к следующему приему: выработанные колхозниками трудодни перевел в вареники и вычислил, сколько вареников стоит труд колхозной семьи. Фельетон заканчивается таким «нравоучением»: колхозник, имеющий на своем счету 90 000 вареников, не должен угощать ими гостей, обладающих меньшим количеством тех же вареников. Фельетон не разрешен».

У 1948 році цензура сягнула рекорду, коли з 20 творів, водночас заборонених до друку, 4 планувалось надрукувати в «Перці». Один із них — ​«Керівний товариш» Дмитра Білоуса:

Є товариш, що керує,

Діє, зводить все із гарищ.

Є й такий, що галасує:

Я, мов, «керівний товариш».

Той — ​горить, дерзає, творить,

З ним — ​хвилини не забариш.

Цей — ​ну, тільки те й говорить:

Я тут «керівний товариш»!

Він заходить — ​кожен знає:

Це зайшло начальство — ​Ярош…

— Я мозки вам повправляю, —

Каже «керівний товариш».

Досконалий він в шаблоні,

Тут його вже не затьмариш.

— Популярний я в районі, —

Каже «керівний товариш».

Якщо ти дерзаєш всюди,

Щось здійснить хороше мариш — ​

— Не спіши — ​команда буде, —

Каже «керівний товариш».

Фах йому не зрідні жоден,

Каші з ним в труді не звариш.

— Лямку я тягнуть не згоден, —

Каже «керівний товариш».

— Ким могли б ви працювати?

— Я? Та з хистом скрізь ушквариш.

Вмів завжди я керувати.

Фах мій — «​керівний товариш».

Зараз із «гостроти» критики цього вірша можна було б хіба посміятися, а от радянському цензору не сподобалося те, що товариші не мають певних занять й читачу взагалі не зрозуміло, про кого конкретно йдеться. У цей період вважалося, що гумор повинен мати гідні мішені. Писати погано про когось одного — ​можна, але щоб негатив та й стосувався цілого соціального прошарку — ​то вже ні, і особливо якщо мова йде про представників влади.

Що ж, партійну ідеологію цілої країни було не змінити за місяць–другий, тому пішли простішим шляхом. Змінили редколегію, призначили нового головного редактора. Ним став Федір Маківчук, який пропрацював на цій посаді 40 років. Для того, щоб показати відчутну різницю між колишнім та теперішнім керівництвом, він спочатку кілька років лаяв у звітах попередників. Пан Маківчук зазначав, що колишні редактори діяли лише за принципом, «аби було смішно» (в оригіналах його доповідей це тричі підкреслено), а також були характерні «страшенно низький ідейно–художній рівень журналу, мілкотем’я, зубоскальство, пошлість, надто дрібні мішені, по яких стріляє журнал».

Повоєнний «Перець» уже не був таким пекучим, як раніше, він чітко знав, кого можна чіпати, а кого — ​зась. Скільки завгодно дозволялося критикувати п’яниць, ледарів, злодіїв, середньої ланки бюрократів і, звичайно, загниваючих капіталістів. Владу ж більше не чіпали і не дратували.