Світлина з весілля найстаршої дочки Люсі. Надія Валлєт (Трачук) — друга справа.
Як французи знайшли українську родину своєї мами
Цю дивовижну історію можна назвати відлунням Другої світової війни у ХХІ столітті. Довелося по крихтах збирати інформацію — розповіді, спогади, листи, — щоб скласти пазл неймовірної драми про кохання військовополоненого француза Жозефа Валлєта й української дівчини Надії Трачук, яке народилося у місці смерті — нацистському концтаборі Равенсбрюк, що за 90 кілометрів від Берліна
Любовна рапсодія у «Жіночому пеклі»
Навесні 1942-го 25-річну Надію Трачук із села Лопавше нинішнього Демидівського району Рівненської області вивезли на роботу в Німеччину. Потрапила вона в один із найстрашніших концтаборів — Равенсбрюк, відомий як «Жіноче пекло». Неподалік була допоміжна чоловіча зона, в якій утримували полонених французів. Уже неможливо встановити, коли та за яких обставин українка познайомилася з Жозефом Валлєтом, але вони обоє дивом вижили на нацистській «фабриці смерті». Після закінчення війни поїхали у Францію. У них народилося шестеро дітей, котрі через багато літ відшукали українських родичів та побували на батьківщині своєї матері.
Ми також вирушили туди — у село Лопавше, аби дізнатися подробиці.
— У сім’ї Трачуків було троє дітей. Найстарша дочка Марія — це моя свекруха, 1911 року народження, син Антон 1914-го — загинув на фронті, і Надія — 1917-го. Коли стали забирати молодь на роботу в Німеччину, то з нашого села туди потрапило двоє дівчат. Одна з них, Віра Пілецька, після війни повернулася в Лопавше, пару літ як померла. А друга — рідна тітка мого чоловіка Володимира, Надія, — розповідає Валентина Трачук. — Вона в село не повернулася, ми тільки знали, що залишилася жива й виїхала у Францію. Ото з тих пір, як у 1959-му я вийшла заміж за Трачука, то ми стали шукати тітку Надю. Писали листи в Москву, у міжнародний Червоний Хрест, але отримували відповідь, що такої людини немає у їхній базі даних. Це вже пізніше зрозуміли, що вона взяла прізвище свого чоловіка. Свекруха так і не дочекалася ніякої вісточки від своєї молодшої сестри, померла у 1969–му. Пошуки продовжив мій чоловік Володимир, який усе казав: «Якщо треба, то корову продам, але таки знайду тітку». На її честь він нашу старшу дочку назвав Надією.
Ото з тих пір, як у 1959-му я вийшла заміж за Трачука, то ми стали шукати тітку Надю.
На початку 2006-го Трачуки отримали листа з Франції, якого чекали понад 60 літ. Це була перша звістка від сина тітки Надії. Пані Валентина показує коротеньку поштову листівку, адресовану її чоловікові. Тоді Мішель Валлєт написав: «Шановний пане! Після тривалих пошуків предків моєї матері я нарешті знайшов вас завдяки Червоному Хресту та допомозі українського посольства. Я переконаний, що ми з вами належимо до однієї й тієї ж родини. Моя мама Надія зустрілася з моїм батьком, французьким військовополоненим Жозефом Валлєтом у Німеччині, в таборі Равенсбрюк. Після війни вони приїхали жити у Францію. В місті Ліоні одружилися. У них народилося чотири доньки — Люсі, Івонна, Жанін, Коллєт та двоє синів: Йосиф і Мішель. У мене є документ, в якому зазначено, що дівоче прізвище матері — Трачук, а місце народження — село Лопавше».
— Розпочалося наше письмове спілкування з французами, — веде далі моя співрозмовниця.
Жінка показує конверти, в яких зберігаються листи від двоюрідних братів і сестер її чоловіка.
«Дорогий Володимире, я — твоя кузина Люсі, дочка тітки Надії. Я народилася 23 лютого 1943 року в Німеччині, куди депортували мою маму. Я одружена й маю дочку Марі Анже. Буду дуже щаслива, якщо ти відповіси на мій лист. Хочу знати, як твоє життя. Ми з чоловіком живемо в селі Дофіни, за 50 кілометрів від міста Ліона. Сподіваюсь отримати від вас добрі новини і бажаю вашій сім’ї щастя та здоров’я».
З листів українські родичі дізналися, що Надія прожила лише 47 літ і померла у 1964-му. Вона дуже сумувала за батьківщиною. Перед цим трагічно загинув її коханий Жозеф.
— Нас розшукав найменший син Мішель — двоюрідний брат мого чоловіка. Коли мама Надія померла, він ще був маленьким. Його виховувала Люсі. Мішель виріс, зацікавився своїм родоводом і знайшов документи, — розповідає пані Валентина. — Ви не уявляєте, як зрадів мій Володимир такій новині. У нього було онкозахворювання, але вісточка від французьких братів і сестер додала сил. Він дуже хотів їх дочекатися, щоб познайомитися.
Іноземні гості від радості плакали
Першою в Україну у 2006 році приїхала Люсі — найстарша дочка тітки Наді. Згодом вона ще двічі гостювала в селі Лопавше із сестрою Коллєт та братом Мішелем. А супроводжував французів та допомагав родичам спілкуватися професійний перекладач Олександр Кучеренко, який живе у Демидівці. Ми зустрілися з ним у районному центрі.
— Цю історію я почув від Євгена, сина Володимира та Валентини Трачуків, — пригадує пан Олександр. — Вони шукали людину, яка може вільно спілкуватися французькою. Оскільки маю чималий досвід, то погодився їм допомогти. Я зустрічав іноземних гостей у Львові в аеропорту. Коли приїхали в село, то гості від радості плакали, що знайшли батьківщину своєї мами, у їхній поведінці відчувалася щира душевна теплота до родичів, з якими зустрілися через багато літ пошуків. Побували ми з ними в Луцьку, в Почаєві. Вони казали, що найбільше схожа на маму Надію їхня сестра Коллєт.
За словами пана Кучеренка, французи були вражені жахливим станом українських доріг, коли замість автомобільних трас — лише напрямки.
— Ви ж їздили у Лопавше й бачили. А шляхи сполучення — це обличчя країни. Вони говорили, що у Франції так жили у 30-ті роки минулого століття, — продовжує перекладач. — Я найбільше спілкувався з Люсі, яка тричі відвідала Україну, нещодавно мені знову телефонувала. Вона вже поважного віку — має 75 років. Найменший Мішель живе в Іспанії — у Барселоні.
…Володимир Трачук помер через два тижні після останнього візиту французьких кузенів, яких в Україну привела генетична та родова пам’ять їхньої мами Надії.
