Панове депутати, а ви знаєте, скільки коштує буханець хліба?

…хотіли нокаутувати стару систему в першому ж раунді. А відпрацьовуємо усі дванадцять

От зізнайтесь чесно: йдучи до магазину, ви знаєте, скільки коштує буханка хліба, орієнтуєтесь, яку ціну сплачуєте в місяць за газ, світло, воду? Я думаю, що до копійки. А нардепи, які з трибуни Верховної Ради виголошують красиві слова про те, як вони дбають про народ, у цьому питанні безпорадні. Сюжет ТСН показав: народні обранці навіть не здогадуються, що за комуналку можна віддати половину заробітку, а інколи й майже весь. Поки ми скаржимося на підвищення тарифів на енергоносії, депутатам не відомо, скільки коштує кубометр газу, не уявляють навіть, яка сьогодні ціна хліба. Але вони приймають закони.

У 2019 році Україну чекають вибори — ​знову якась надія на те, що житимемо інакше. Дивна складається ситуація: ми всі переконані, що кращі за політиків, хоча самі їх обираємо. Мріємо про справедливість, вимагаємо викорінити корупцію. А тим часом ще тільки вчора керівника солідного підприємства спіймали на хабарі, а вже сьогодні рішенням суду залишили на посаді. Головним дефіцитом країни, як і раніше, залишається відповідальність. Та сама, яка змушує визнавати помилки і робити з них висновки. Ми ж як у великому боксі. Думали, що відправимо стару систему в нокаут у першому ж раунді. А доводиться відпрацьовувати всі дванадцять. З потом і кров’ю. І тому серед емоцій першу сходинку міцно утримує розчарування. Від реформ, які не приносять покращення. Від відсутності перспективи закінчення війни. Від того, що Київ дивиться на Брюссель, як на єдину дороговказну зірку, яка у свідомості простих громадян починає потроху тьмяніти. Ми намагаємося бути схожими на Захід. Це не є погано, бо ж Європа — ​то не територія. Це спосіб інакшомислення, це людські цінності, де закону і порядку дотримуються всі. Ми весь час поглядаємо на сусіда, чекаючи від нього змін, але не від себе самого. Саме зміни підняли людей на боротьбу. Ми хотіли стати іншими. У житті немає нічого сильнішого, ніж мрія. І немає нічого більш убивчого, ніж її крах. Тому ми й такі залежні від політиків, від їхніх зустрічей, самітів, круглих столів. Бо ще віримо у цю мрію. А для них головне — ​сподобатись виборцю. І найнеприємніше те, що вони будуть проводити свої передвиборчі кампанії в країні, залитій кров’ю. Будуть загравати з нами. І ми купимося. А вони й далі не знатимуть, скільки коштує буханка хліба…

…цінностями, які бувають різними

Шкільні музеї поповнюються експонатами, які привозять зі Сходу. Це історія сьогодення, яка твориться в цю хвилину там, на фронті. Коли торкаєшся руками зброї, з якої цілилися у наших солдатів, по–іншому сприймаєш цінності. В Оконській школі Маневицького району є музейний куточок АТО, який створив учитель, місцевий священик та волонтер Олександр Лановий. Російські гільзи. Тубус від гранатомета. Каска… Аби діти знали, що історія пишеться й кров’ю. Лежить і розірваний снаряд від «Града».

Ми весь час поглядаємо на сусіда, чекаючи від нього змін, але не від себе самого. Саме зміни підняли людей на боротьбу.

«Оце найстрашніше, — ​показуючи на залізячку довжиною у сорок сантиметрів із гострими, мов лезо, кінцями, каже отець Олександр. — ​Саме оця річ з легкістю перерізує бронежилет і шматує людське тіло». Десятки тисяч мін та бойових снарядів несуть смерть ще й досі на Донецькій землі. А тут зрада і корупція крокують пліч–о–пліч. Україна розриває «великий договір про дружбу» з Росією. Як на мене, то це потрібно було зробити ще чотири роки тому. Ми всі «танцюємо» на мінному полі, бо не знаємо, чого чекати завтра. А раптом війна увірветься й до наших домівок?! Тримаючи в руках гільзу, думаю, що, можливо, те, чого не вдалося зробити до цього часу обстрілами, танками, поступово стане можливим завдяки слову. І світ нас почує. І українські посадовці теж.

Міністр оборони Великобританії Гевін Вільямсон продемонстрував свою повагу, вшанувавши полеглих героїв України біля меморіалу Михайлівського Золотоверхого собору, ставши на коліна. І найвагоміше тут те, що очільник оборонного відомства іншої держави знайшов для цього час, а от міністр оборони України — ​чомусь ні. Дуже мало ми бачили за чотири роки війни епізодів схилених на колінах перед загиблими простими хлопцями наших високопосадовців… Вони не усвідомлюють, що варто приходити до Стіни пам’яті не лише в річниці трагедії. І не з красномовними гаслами. І не для картинки, а для молитви. Але, схоже, що у них зовсім інші цінності.

…тими, хто завжди готовий пробачити і повернутися

У Чорноморську Одеської області стоїть пам’ятник собаці на кличку Лорд, який чекав біля поліклініки свого померлого господаря більше 10 років. На постаменті — ​прості, але важливі слова: «Якби люди могли любити так, як собаки, світ став би раєм».

Вірність — ​це те, чого так часто бракує нам, людям. Ви можете по–різному до них ставитися, але вони любитимуть вас усім своїм собачим серцем. Скільки себе пам’ятаю, у нас завжди були чотирилапі. За роки вони ставали повноправними членами нашої родини. Теперішнього Тайсона люблю по–особливому. За його справжній бійцівський характер, вірність і відданість. Його привезли нам родичі з Володимира–Волинського. Але, зважаючи на те, що собака в нас уже був, батько вирішив відвезти цуценя до сусіднього села: там хтось обов’язково забере. Скільки ми з мамою не вмовляли, його рішення змінити не вдалося.

Через тиждень зателефонувала знайома і розповіла, що на узбіччі дороги сидить щеня, скавучить і кидається під колеса зустрічних автомобілів та скутерів. Машини проїжджали, а песик залишався. Його віддана і любляча душа відчайдушно чекала. Весь цей час селяни, що жили поруч, підгодовували і навіть намагалися прихистити, але він не залишив свого посту, та й людей особливо близько до себе не підпускав. Не витримало і чоловіче серце, відчувши безмежну собачу любов: тато поїхав забирати його. Він так і сидів край дороги. А впізнавши свого господаря, просто кинувся до ніг.

Щоразу Тайсон зустрічає мене на батьківському подвір’ї. Любов і ніжність, які світяться в його бурштинових добрих очах, — ​воістину людська. Він завжди готовий пробачити і повернутися…