Бібліотекар-методист Світлана Кресак: «Внутрішній світ Анатолія Махонюка не поміститься і в кількох томах».
«Я прийду і скажу: дня вам доброго, люди…»
«Безпомічним буде треноване тіло, якщо атрофована в ньому душа», «Не тільки літа відлітають за обрій, як день, то відходить і частка мене», «Життя коротше за спогади, життя — суцільні спогади, у життя — відсутні вихідні», «Якщо вам дорогу перейшла людина з порожніми відрами, знайте: десь поруч є криниця», «Для кого крила, щоб злетіти в небо, а для кого — щоб перелетіти через тин, аби погребтися на городі»…
У цих афоризмах «приховані мозолі» людини з особливою долею — волинського поета Анатолія Махонюка. Нещодавно в бібліотеці Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки відбувся вечір пам’яті до дня його народження «Душа вибралась з лещат мовчання». Біографію поета можна переповісти кількома словами, адже прожив він недовго, та його внутрішній світ не поміститься і в кількох томах, влучно зазначила ведуча Світлана Кресак. Народився Анатолій 10 вересня 1962 року в селі Чевель на Старовижівщині. Згодом родина переїхала в Овадне Володимир–Волинського району. Хоч важка хвороба відібрала можливість ходити, він не зламався, знаходив сенс жити.
Пишу про те, про що мені не спиться,
Римую те, про що мені світається,
І що в моїх недоспаних зіницях
Під віями у матері ховається.
Все життя родина Махонюків змушена була творити подвиг, адже четверо дітей, з народження здорових, страшна хвороба прив’язувала до інвалідного візка. Батьки смиренно прийняли таку долю, а талановиті діти досягли мистецьких висот: доньки стали унікальними вишивальницями, а син — поетом.
— Жили вони настільки повноцінно й повносправно, що можна лише подивуватися їхній людській високості, — зазначила поетеса Ніна Горик.
Теплим спомином про Махонюків відгукнулися голова Волинської обласної організації НСПУ Ольга Ляснюк, письменники Ніна Горик, Валентина Штинько, Володимир Лис та Надія Гуменюк, перекладач Тетяна Михальська, співачка Любов Мілевич, тріо бандуристок «Дивоструни», дитячу поезію декламували Анна Зелінська та Володимир Бойков.
Він називав себе тим, хто «жив по сусідству із ластівкою», та дивувався, «як ми далеко стоїмо від Бога за крок до ближнього», нагадала Валентина Штинько і переказала вітання від художниці Валентини Михальської, котра ілюструвала збірочку «Дощу мелодія блакитна» і в якої спільна з Анатолієм доля.
В одному з найпалкіших зізнань поет писав:
Я до тебе прийду із весни
Свіжим подихом дня золотого,
В одинокі постукаю сни
До самотнього серденька твого.
Усміх сонця вустам покладу,
Жменьку сонечка хлюпну на вії,
Всю тебе, наче гілку в саду,
Загорну у весну, обігрію.
Ти одразу мене не збагнеш,
Не впізнаєш мене ти спросоння,
Ти спочатку мене відштовхнеш,
Заховавши обличчя в долоні.
Я обличчя з долонь розгорну,
Вип’ю смуток з очей до краплини,
Всю у себе тебе загорну,
Весь у тебе ввійду до краплини.
Анатолій Махонюк залишився у своїх поезіях, бо:
«Ніхто і ніщо не зникає в нікуди,
а слід залишає якийсь на землі,
є пам’ять, відлуння про тебе у людях,
продовженням цвіту є плід у гіллі».
