Віра і Сашко не люблять публічності, їм добре удвох.
Перейду я вражі кулі, гради їхні і полони, І шляхи мені покажуть карі очі, чорні брови…
Він — уродженець Харкова, учасник бойових дій в АТО, вояк батальйону «Донбас». Вона — тернополянка, волонтерка організації «Творча криївка». Він зроду–віку не чув слова «криївка». (Між тим, це слово на Заході України довгий час пов’язували із мужністю та зі смертю.) Вона ж, коли вчилася на психолога, навіть не уявляла, що допомагатиме тим, чиї душі обгоріли на війні
Олександр Назаренко і Віра Левандівська. Не хочеться писати, що вони зустрілися ЗАВДЯКИ війні… Вони поріднилися, бо так мало статися, бо так буває, коли обоє вболівають за свою країну, то вони знаходять один одного, незважаючи на те, що раніше між ними були гори інакшості…
Віра як психолог допомагала реабілітовуватися воїнам АТО, котрих громадська організація «Творча криївка» гуртувала у Карпатах. Сашко приїхав туди після Іловайського котла, чотирьох місяців полону і ще після дуже багато чого, про що не хоче і згадувати…
Про те, що він потребував руки помочі, свідчить факт: на заняттях з арт–терапії міг малювати лише темними фарбами. Зате йому подобалося слухати Віру, відгукуватися на її слово… Він намалює потім «Церкву в Долині».
— Коли ми виходили з Іловайського котла, наші колони просто розстрілювали, я бачив останки хлопців, які згоріли, а сам вийшов без жодної подряпинки, — згадує Саша. — Після цього у мене змінилося ставлення до церкви та Бога, адже він витягнув мене звідти.
Обоє, заручники міського життя, вирішили від нього відмовитися і поселитися у віддаленому карпатському селі.
Бог ще й подарував йому Віру. Віру у те, що люди і час можуть зцілювати. Віру у те, що на цьому світі чорного не більше, аніж світлого. Зрештою, віру у те, що його порятує Віра.
А вона знала–відчувала, які доторки до душі допоможуть йому відтанути, пом’якшати, полюбити. Благо, мали багато спільного у тому, що цікавилися усім на світі: мистецтвом, музикою, філософією, політикою. Їхні розмови із Сашком називає «битвою інтелектів», бо не обходиться без суперечок. Єдині в головному — в любові до життя.
Обоє, заручники міського життя, вирішили від нього відмовитися. Обірвали багато зв’язків, Віра зважилася поставити крапку у попередньо укладеному шлюбі.
Вони, як у пісні, пішли в далекі гори. Певна річ, у ті, які їх звели. У далекому карпатському селі Олександр планує спорудити будинок для себе і для тих, хто любить Карпати. Хоче мати майстерню і працювати з деревом.
Віра прагне і далі трудитись терапевтом. І, видається, у цій справі їм допомагатимуть навіть незворушні скелі.
У статті використана інформація і фото із сайту gk-press.if.ua.
Оксана КОВАЛЕНКО.
