«Коли ви востаннє танцювали?»
Про незбагненну легкість буття
Останнім часом Всесвіт часто нагадує мені про легкість як необхідну складову ставлення до життя. Він дарує мені пір’їну за пір’їною — просто перед моїми очима вони падають на землю, крутяться, підхоплені вітром, їх приносить мені малий Кіт і навіть на роботі, де не може бути ніякого пір’я, — я під дверима свого кабінету знаходжу велику білу пір’їну…
Вона занадто промовиста. Її вже неможливо ігнорувати.
— Що? Що ти хочеш мені сказати? — питаю. І вустами наступного мого співрозмовника відповідає мені — ти занадто багато думаєш…
— Довіряй мені, інакше не розслабишся — і можеш травмуватися, — каже той самий Всесвіт уже вустами інструктора в спортзалі.
— Ти керуєшся лише розумом, здоровим глуздом, додай легкості, — прямо кажуть карти.
Я все чую. Знаю. Я відчуваю, що стиснута, як пружина. Закута в такі захисти, пробити які неможливо. І навіть тоді, коли можна не думати і треба не думати, я замість прийняти завжди готова вдарити.
Так, щоб віддатися ритму. І бути з ним одним цілим. Чи просто чути партнера, який веде. Довіряти йому. Зливатися з ним. І танцювати — так, ніби ніхто не бачить…
Де взяти легкості? Куди подіти здоровий глузд?
— Коли ви востаннє танцювали? — питає якась тітонька у випадковому відео на «Фейсбуці».
— Ніколи, — за дурною звичкою розмовляти з комп’ютером автоматично відповідаю їй я. І завмираю. Ніколи. Чогось це просто збиває мене з ніг. НІ–КО–ЛИ. Або — дуже давно. Так, щоб віддатися ритму. І бути з ним одним цілим. Чи просто чути партнера, який веде. Довіряти йому. Зливатися з ним. І танцювати — так, ніби ніхто не бачить…
Вдома, зачинившись у кімнаті і ставши перед великим дзеркалом, я намагаюся прислухатися до себе. ЯК Я ХОТІЛА Б ТАНЦЮВАТИ? Здоровий глузд відверто з мене глузує. «ТИ?»…
Відпустити себе виходить не одразу. А зовсім відпустити — так і не виходить. Музика, якої я хочу спочатку, — дуже важка. Під неї добре лише бити грушу в залі і підіймати залізяччя. І кричати. Вона намагається пробити захист. І в неї виходить теж не одразу. І зовсім пробити — теж не виходить. Кілька вечорів просто слухаю саме таку музику.
На зміну їй приходить інша. Палкий вогонь якогось дикого фламенко, наростаючі ритми, викиди емоцій… Та музика дере на шмаття, рухи приходять рвучкі, відчуваєш себе стихією, резонуєш із бурею за вікном…
Наступною мала би прийти інша музика. Плавна й чуттєва. Під яку хотілося б рухатися легко. Вона мала б зрезонувати з тою мною, яка зачинена за сімома замками, загублена в далекій далечині, куди достукатися можна, лиш заглянувши в пам’ять попередніх втілень, де степ і нічні вогні, вершники на чорних конях і останнє море…
Вона не приходить.
…Сьогодні Всесвіт знов підкинув мені пір’їну…
Наталка МУРАХЕВИЧ.
