«НедоМАМА»

Цей палкий словесний напад з історії однієї моєї знайомої родини насправді не унікальний. Колись і мій син у сварці закидав мені щось подібне, і скажу я вам: «Діти знають, що роблять, використовуючи цю маніпуляцію». Саме маніпуляцію. Вона дуже дієва для надто відповідальних мам, для жінок, які прагнуть бути досконалими, і при цьому картають себе за те, що чогось не встигають, чогось не додають. То як діяти мамам?

Найперше усвідомити те, що вже давно зрозуміла про вас ваша дитина: прагнення бути хорошою мамою для вас таке важливе, що це стало слабинкою. Ви можете відкласти справу «для душі» заради додаткового прибирання, допомоги в уроках чи ще чогось такого. Така ненька відповідає за все, навіть якщо сім’я цього не дуже й потребує, аналізує, що вона зробила не так, коли діти хворіють, отримують травми, і почувається винною, як на полицях збирається пил. Одночасно така жінка часто почувається стомленою і «зачовганою», бо вона відповідальна за все. Отже, другий крок – дати собі спокій щодо надмірних вимог до себе ж. (Як показує досвід, наші дуже спостережливі діти з часом нагадуватимуть нам, що взятий віз відповідальності треба тягнути. З їхньої подачі це звучатиме гротескно – десь так, як «ти погано виконуєш свої обов’язки».)

Для дитини безпечніше, якщо ми не плекатимемо образ власної недосконалості.  А тому не прагність стати ідеальними.

Гарно підмітила психолог-практик Анна Бикова у книзі «Секрети спокою лінивої мами»: «Для дитини безпечніше, якщо ми не плекатимемо образ власної недосконалості. А тому не прагність стати ідеальними». Психотерапевт зауважила, що це проблема багатьох жінок: навіть у неї та її колег трапляються розмови про «боязнь чогось недодати дитині» – розмови про «недомаму». Вона каже: «Саме тому важливо, щоб хтось поруч вас казав вам вчасно: «Припини, ти – гарна мама! Ти добре справляєшся». Просто треба знати, що достатньо робити все, що до снаги, і нестрашно, коли іноді допускаєш помилки чи не встигаєш.

Зараз модно казати про токсичні відчуття, тобто про отруєні, які псують життя. У дуже відповідальних мам це можуть бути провина і сором. Соромно за поведінку чи оцінки дитини у школі, і тисячу раз сидиш й аналізуєш, що і коли ти пропустила. У мене таке було. Аналіз нічого не дає, хіба призводить до появи безміру гіпотез, що б треба було зробити, і до незадоволення собою та дитиною. Це безплідне почуття, справді, токсичне. Залишається спрямовувати свої думки в інше русло, позитивне: «Таки я – молодець. Головне – не нервувати – і все буде добре! Моя дитина має право бути такою, якою є. Виховання – процес важкий, довгий і – ніде правди діти – недосконалий». Чомусь пригадався мій викладач із курсу «Психологія»: він міг поставити собі запитання і тут же заявити, що відповіді на нього не знає. Робив це з посмішкою. Умисне демонстрував нам, студентам, що не бути ідеальним – нормально і навіть приємно, коли тямиш, що й до чого. 

«Можливо, я справді не найліпша мама з тих, які могли б тобі дістатися. Даруй. Та я стараюся, а ти вже звикай до такої, яку маєш, як і я пристосовуюся до тебе», – якось так я відказала синові і спостерігала недовіру в його очах, що він отаке міг від мене почути. Аплодуючи собі в душі, мимохіть подумала, що і йому знадобиться повідомлення «визнавати свої «мінуси» не бозна як катастрофічно».

Якщо маєте, що сказати про муки і перлини виховання, – пишіть на електронку редакції або ж на мою okovalenko74@gmailcom .