У домі, де поселилася любов, уже 11 років зберігають нашу газету

«А ви приїжджайте  на весілля, тоді й побачите,  як ми женимо дітей»

Ця історія бере початок із кінця грудня 2006 року. Тоді я була в селі Брониця — ​у Надії та Михайла Сидорчуків — ​батьків чотирнадцяти синів і доньок. Приводом для цього стала приємна подія — ​присвоєння Надії Іванівні почесного звання «Мати-героїня». Тоді й довідалася, що в родині були все хрестини, а ось починається пора весіль: найстарший син Олег мав навесні одружуватися. Оскільки чула, що у Брониці весілля зазвичай великі — ​по 400–500 гостей збирається, то завела про це мову. І Надія Іванівна сказала: «А ви приїжджайте до нас на весілля, ми вас запросимо, то й побачите, як ми женимо дітей».

І свою обіцянку жінка виконала. У квітні 2007-го я одержала запрошення, яким, звичайно, скористалася. 29-го дня цього місяця з фотокореспондентом Богданом Гончаруком ми були у Брониці. Незвичайне відрядження, зізнаюся, ще й тим, що вперше довелося переступити поріг Церкви євангельської віри п’ятидесятників. У призначений час молоді приїхали в Дім молитви на таїнство вінчання. Коли закінчилося зібрання, на якому було, до речі, дуже багато молоді, підлітків, дітей із батьками, пресвітер Олександр запросив наречених зайняти почесні місця. І хор переспівами теж кликав Олега і Валю на урочистість. Пастор читав біблійне: «Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господові, бо чоловік — ​голова дружини, як Христос — ​Голова Церкви», «Чоловіки любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву і віддав за неї Себе», «Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе». Ці слова з послання святого апостола Павла звучали того дня для Олега і Валі як настанова на подальше подружнє життя. Особливо вразила ще одна така істина з вуст пресвітера: «Підвалини сімейного храму заклав Бог. А будувати його доведеться вам самим…

Сьогодні можуть прочитати, який то був день, як готувалася до таїнства вінчання, зокрема, молода — ​«дружки біля неї з голками клопоталися — ​щось «підганяли» у весільній білосніжній сукні».

Весілля було тут же, у спеціальному приміщенні Церкви євангельської віри п’ятидесятників. Оскільки в кожної родини віруючих багато, то, споруджуючи Дім молитви, передбачили і залу для урочистостей, яка уміщала усіх гостей. І на весіллі Олега та Валентини їх було не менш як три сотні. Молоді сиділи на почесному місці. Звучала музика, співав вокальний гурт. Ведучий (той самий тамада) взяв керівництво у свої руки. І найперше, що він зробив, — ​це передав присутнім альбом, у якому вони мали залишити свої побажання нареченим. Не почула тоді традиційного «Гірко!». Адже на столах і не було того напою, що нареченим треба підсолоджувати поцілунком. Замість спиртного — ​вода, квас. Але, судячи з настрою, який панував, усім було весело. Гості прийшли не лише з подарунками, а й із віршами, піснями, які виконували для молодих. «Хочу, щоб діти любили одне одного і, що б не трапилося, все вирішували з любов’ю», — ​говорила мати нареченого Надія Іванівна, коли я її запитала про переживання того дня.
А ще жінка пригадала, як сама прийшла колись у невістки, як її зустріла свекруха, яку вона навіть позаочі цим словом не називала, бо була для неї матір’ю. Одружуючи найстаршого сина, тепер Надія Іванівна знала, як самій зустрічати вже свою невістку. Природно, розмірковувала вона, щоб у чоловіка дружина була на першому місці. І ревнощі зайві, якщо син добре до своєї половинки ставиться. Бо чоловік і дружина, як сказано у Святому Письмі, — ​це одне ціле.

Молода сім’я, до речі, відразу після весілля починала жити окремо. На якийсь час свою оселю їм запропонувала тітка, яка, їдучи в Америку, дуже хотіла, аби хтось «сів у цій хаті, щоб вона не марнувалася». А потім (на це вже в день весілля мали плани) будуватимуть Олег і Валентина нове житло, бо «дасть Бог, дітки підуть, то треба своє гніздечко мати».

«Чотири синочки і лапонька дочка»

А що саме так і сталося, мала нагоду пересвідчитися, коли недавно побувала в Сидорчуків-молодших. Олег і Валентина живуть у своєму будинку, який звели на новій вулиці (ще садочка не вистачає, але це наживне). Валя зустріла нас, як прекрасна Мадонна з новонародженою донечкою на руках. І вже ми з нею згадали про квітневий день весілля, коли «сонечко гарно гріло», про таїнство вінчання. І, звичайно, говорили про те, що вже велика їхня сім’я: чотири синочки і лапонька дочка. 
— Нашому найстаршому Максимкові десять літ, — ​розповідала Валя, — ​Руслан — ​на рік молодший, Арсенові виповнилося шість — ​він пішов у перший клас, Єгорові — ​три. А ось 23 серпня народилася наша донечка Віолетта.
11 літ чекало подружжя на доньку. Як говорила Валя, і надію почали втрачати, що їхню чоловічу компанію «розбавить» дівчинка. Та мати Олега, Надія Іванівна, заспокоювала, адже саме так було і в Сидорчуків-старших: лише після чотирьох хлопчиків народилася донька. 

Сталося так, власне, як і зичили гості молодятам у день весілля, залишаючи свої побажання в альбомі, який подружжя береже, мов дорогу родинну реліквію. На моє прохання Валентина зачитує один із записів: «…щоб щастя, як сонце, світило в віконце, росли щоб хлоп’ята й красиві дівчата. І ще вам бажаєм весь вік молодіти, до приходу Господа в парі прожити». Приємно було почути, що Олег і Валентина мають у своєму домашньому архіві й номер газети «Волинь», у якому був репортаж із їхнього весілля. Сьогодні можуть прочитати, який то був день, як готувалася до таїнства вінчання, зокрема, молода — ​«дружки біля неї з голками клопоталися — ​щось «підганяли» у весільній білосніжній сукні». А коли мова зайшла, чи ж таке плаття, як уявляла собі наречена, то Валентина відповіла: «Ще гарніше». Це вже був комплімент насамперед Олегові, бо вбрання весільне купував він: їздили обоє молодята до Луцька — ​вибирали сукню, щоб була до вподоби.

На жаль, нам доводиться часто бути в розлуці. Це пов’язано з тим, що Олег їздив на заробітки в Київ (треба було гроші на хату заробляти). А останнім часом він уже має свою фуру, став далекобійником — ​возить вантажі в Польщу. Колись місяць-півтора могли не бачитися, тепер — ​тільки тиждень.

На весіллі я почула від Олега: «Ми з дитинства знали одне одного. Зустрічалися два роки. Для Валі не було секретом, що я її братиму, а я знав, що вона за мене піде». І ось тепер, через 11 літ після весілля, коли згадався той пам’ятний день, то Валентина сказала:

— Чим довше ми з Олегом разом, тим більше дорожимо одне одним.

І додала: — ​На жаль, нам доводиться часто бути в розлуці. Це пов’язано з тим, що Олег їздив на заробітки в Київ (треба було гроші на хату заробляти). А останнім часом він уже має свою фуру, став далекобійником — ​возить вантажі в Польщу. Колись місяць-півтора могли не бачитися, тепер — ​тільки тиждень.

І того дня, коли ми зустрілися, Олег був у рейсі. Принагідно Валя згадала, що чоловіка не було вдома, коли довгоочікувану донечку народжувала, — ​рідня проводжала її у пологове відділення і забирала додому. Але він завжди на зв’язку.

— Виручає телефон, — ​каже жінка. — ​Олег часто дзвонить, хвилюється, як ми тут без нього.

Одне слово, він — ​добувач. А який Олег чоловік, тато? Валя на це запитання відповіла, не задумуючись:

— Дуже добрий… Такого немає ні в кого. Він мені в усьому допомогає, коли не в рейсі, — ​не ділить домашню роботу на чоловічу та жіночу. І до дітей вночі встає, як треба.

А що головне в сім’ї, аби вона була міцною? Стосовно цього чую:

— Ми знаємо, якою має бути сім’я, котра живе з Богом у серці. І це нам допомагає.

Хоч не вдалося зустрітися з главою сімейства, ми з ним все-таки поспілкувалися телефоном. Олег насамперед сказав, що з батьківського дому все починається: мама з татом вчили, як жити, ближніх любити. Тепер, коли вже є свої діти, то ця наука особливо цінується.

— Як люди віруючі, — ​сказав молодий чоловік, — знаємо, як треба жити, щоб справді бути разом у радості та горі до останніх своїх днів, як поклялися під час вінчання.

Про свою Валю Олег говорив з епітетами в найвищому ступені порівняння: вона і дружина найкраща, і мама, яка про дітей турбується. А що вже господиня, то «варто її смачних тортиків спробувати — ​і все стане ясно».

Радіє жінка, що Бог подарував їм із чоловіком 22 онуки. Не менш тішиться тим, якими виросли сини і дочки — ​«всі поважають, шанують батьків». Такі ж і зяті та невістки — ​«слова від них ніколи поганого не чула».

«Уже 22 онуки Бог нам дав»

Поспілкувалися ми і з матір’ю Олега Надією Іванівною, завдяки якій свого часу познайомилися з родиною Сидорчуків. До речі, розмовляти довелося теж телефоном, оскільки того дня, коли ми були у Брониці, жінка гостювала в рідні на Закарпатті. Відгукнувшись на мій дзвінок, Надія Іванівна сказала:

— А я зараз у лісі. Давно збиралася по гриби, та сини все збивали: мовляв, минулорічні запаси ще стоять. Але я не витримала — ​взяла нашу вівчарку Ірму для безпечності й пішла по своїх місцях…

Не стільки по гриби вирушила жінка, як сама говорила, як для того, аби побути на природі, полюбуватися осінньою красою. Коли дітей годувала, то не завжди вдавалося ось так прогулятися для настрою, для душі. 

Ми бачилися з Надією Іванівною і її чоловіком Михайлом Антоновичем, коли вони перше весілля справляли — ​найстаршого сина одружували. Сьогодні свої сім’ї вже мають Сергій, Саша, Ростик, Юля, Ніна, Оксана. Дочка Таня теж була заміжня, але, на жаль, через недугу рано пішла із життя («і радощі, і печалі довелося пережити»). Вдома з батьками ще Руслан, Міша, Давид, Орися, Діна і Надійка. Надійка — ​єдина в хаті школярка. А колись їх могло бути і десяток. Радіє жінка, що Бог подарував їм із чоловіком 22 онуки. Не менш тішиться тим, якими виросли сини і дочки — ​«всі поважають, шанують батьків». Такі ж і зяті та невістки — ​«слова від них ніколи поганого не чула».

Самі Сидорчуки-старші сповідують на цій землі любов до ближнього, доброту, чесність — ​такими тепер є і їхні нащадки.