«Моє серце — мішень для дурних стріл».
Жінки Ернеста Хемінгуея
Життя найвидатнішого американського письменника ХХ століття було сповнене скандалів і любовних пригод
У 18 літ юнак, який народився в передмісті Чикаго в родині лікаря, вступив стажистом до провінційної газети «Канзас-стар», після чого записався добровольцем у Червоний Хрест і вирушив у північну Італію, де став водієм санітарної машини. У 1918-му його серйозно поранило осколком у праве коліно. Потрапивши в госпіталь, Ерні до безтями закохався в 27-літню медсестру, яка не розділила почуття «сопливого шанувальника»… Ернест так ніколи і не пробачив їй, хоча саме ця історія лягла в основу чудового роману «Прощавай, зброє!»
Уже після війни 22-річний Хемінгуей повернувся у Європу кореспондентом «Торонто-стар». Він був одруженим із 29-літньою Хедлі Річардсон, яка розділила з ним кращі роки його богемного життя в Латинському кварталі Парижа і подарувала йому сина Джека. «У ті роки ми були дуже бідними й дуже щасливими», — писав Хемінгуей незадовго до смерті.
Певно, справжні чоловіки назавжди зберігають у душі романтику.
Але в 1926-му письменник, який називав своє велике серце «мішенню для дурних стріл», закохався в Полін Пфайфер, дочку заможних американських католиків і кореспондентку журналу «Вог». Хедлі покинула Ернеста, він одружився з Полін і, на свій превеликий подив, раптом зрозумів, що не може виконувати подружніх обов’язків. За порадою дружини пішов у церкву, став старанно молитися, і, дивна річ, це допомогло… «Тоді-то я і став католиком», — згадував письменник згодом.
Подружжя оселилося у флоридському містечку Кі-Уест, Полін народила двох синів — Патріка і Грегорі. Але, вирушивши в Іспанію, щоб робити репортажі про громадянську війну, письменник знайшов нову музу. У 1938 році він зустрів військову кореспондентку Марту Геллхорн, яка мала не менше мужності й витривалості, ніж Ернест. Пліч-о-пліч вони пройшли пекло іспанської війни, дерлися разом гірськими ущелинами, засинали в солдатських машинах під однією ковдрою. Марта була справжньою героїнею його романів. Подарунок від чоловіка – дім на Кубі – вона сприйняла із захопленням, проте вже через декілька місяців потягла Ернеста до Китаю, де знову були літаки, постріли й «гарячі репортажі».
У житті Хемінгуея була ще одна муза – Адріана Іванчич, італійська аристократка. Їй — дев’ятнадцять, йому – п’ятдесят. Їхні стосунки тривали шість років, так і не ставши родинними. Ернест просто зробив її героїнею свого роману «За річкою, в тіні дерев» (1950). Певно, справжні чоловіки назавжди зберігають у душі романтику. Був випадок, коли Адріана приїхала до Хемінгуея на Кубу. Він попросив її допомоги дійти на яхті до Коміхари. Дівчина, не роздумуючи, погодилася. «Що я маю робити?» – запитала вона. «Допомагати мені дивитися в океан», – відповів письменник.
Мері Уелш, також журналістку, він зустрів у Лондоні й через 8 днів знайомства запропонував руку і серце. Вона залишилася з Хемінгуеєм до його останнього дня, рятуючи від параної, яка прогресувала, цирозу печінки й нишпорок-журналістів.
