ВІКНО РУБРИКИ: «Ой коню мій, коню, не стій наді мною...»

Злинули чомусь у пам’яті слова стрілецької пісні, яку мама частенько співала моєму молодшому братові замість колискової.

Йдеться у ній про смертельно пораненого вояка, котрий посилає свого коня до родини сповістити сумну звістку й передати останню волю: «Нехай батько і мати, і сестри мої, Нехай вони за мною не плачуть. Я у степу лежу, за ріднею тужу, Чорний крук наді мною закряче». Коли мамин голос здригався на найвищій ноті, я вибігала з хати, щоб приховати непрохані сльози.
Коли свого часу я спробувала заспівати цю пісню своєму п’ятирічному синочкові, він почав зосереджено крутити гудзик на моєму халаті. Врешті вигукнув: — Мамо, не співай! Я ж тебе виключив!
Ми й незчулися, як виросло покоління, котре усі свої проблеми намагається вирішити за допомогою кнопки вимикача. Та у світі модерних авто , телевізорів, комп’ютерів, мобілок кінь поки що залишається об’єктом зацікавлення, любові й поваги. І не лише тому, що знову став у селі незамінимим. Цей споконвічний супутник людини і в роботі, і в ратних звитягах завжди сповнений якоїсь внутрішньої краси й благородства, навіть звичайний сільський роботяга, якого зафіксував наш фотокор Богдан Гончарук.