«Бачите, школа закрита, а квіти цвітуть»

«Тут так гарно, спокійно, добре — ​справжня благодать…»

Ми знали, що їдемо в невеличке село — ​таке і шукали, щоб побачити, як живеться у глибинці. А перші враження про цей населений пункт мали завдяки землевпоряднику Сереховичівської територіальної громади, до якої він належить, Ірини Онищук, котра зголосилася ознайомити нас із селом, його людьми. 25 років тому оселилася вона у Грабовому, яке за чверть століття стало для неї вже рідним.

  — ​Родом я із села Раків Ліс, що поблизу Каменя-Каширського, — ​розповідає Ірина Олександрівна. — ​Знаєте, яке воно велике, ще й під боком у райцентру. Тож коли односельчани почули, куди мене закинула доля, то говорили: «Боже, Іра, і що ти там будеш робити? Як житимеш у такому маленькому селі?» Зате зараз, як їде сестра в гості, то з нею просяться й інші рідні, бо, як вони кажуть, тут так гарно, спокійно, добре — ​справжня благодать.

Фактично живе півтори сотні. Звичайно, літом більше, коли городи треба обробляти, то перебираються з Ковеля чи зі Старої Вижівки до батьківських обійсть.

289 чоловік зареєстровано у Грабовому. Це ті, за словами Ірини Онищук, хто йде на виборчу дільницю. А фактично живе півтори сотні. Звичайно, літом більше, коли городи треба обробляти, то перебираються з Ковеля чи зі Старої Вижівки до батьківських обійсть.

Ірина Олександрівна ще застала колгосп «Україна» і все, що з 1986 року (саме тоді Грабове відділилося від Сереховичів і було створено своє господарство) побудував тут його голова Іван Кручковський.

— Три роки працювала економістом, головним бухгалтером, — ​пригадує жінка, — ​а потім колгосп розвалився. А в мене вже була сім’я, діти росли, яких треба було годувати. Тож бралася за все, аби копійку заробити. Мій чоловік часом каже, що цим могла б і не хвалитися, але і вам розкажу, який шлях пройшла. Була і бригадиром, і листоношею, і балотувалася на сільського голову, і навіть на пилорамі в селі Тойкут палети складала. Одне слово, ніякої роботи не боялася.

За 25 років для Ірини Онищук, уродженки Камінь-Каширщини, село Грабове стало рідним.

І таким непростим у 1990-х — ​на початку 2000-х років було життя усіх грабівців. Хтось, особливо з молодих, покидав село, а кістях, як мовиться, залишався. Завдяки цьому воно й живе.

— Я вам покажу фільми, які створив Степан Сагаль, і ви побачите, які люди в нашому селі, зрозумієте, чим Грабове миле усім, — ​запропонувала Ірина Олександрівна.

І ми побачили ті фільми, які береже жінка в домашньому архіві. І ніби побували на святі, яке було у 2015 році з нагоди 550-ліття першої писемної згадки про цей населений пункт, на етнофестивалях, які стають уже традиційними: і у 2017-му, і торік 12 липня, на Петра й Павла тут відзначали зажинки.

— Такі свята, — ​каже Ірина Онищук, — ​об’єднують людей, і вони почуваються однією сім’єю. Це великою мірою завдяки уродженці Грабового Ніні Байчук, яка в основному живе в Ковелі, а літує тут, настоятелю місцевого храму отцеві Миколі, котрий став душею культури і віри в нашому селі.

«Усе село хоче, щоб зернові обмолотив батюшка, бо робить він це на совість»

Тож наша найперша зустріч, звичайно, з отцем Миколою. Він — ​грабівський. Але свого часу покинув село, бо, відслуживши в армії, працював у Ковелі — ​механіком в обчислювальному центрі. А ще — ​на «Ковельсільмаші» й, нарешті, в ДОКу — ​«там тримався, аж поки все не занепало». А потім з Божої волі, як каже отець Микола, обрав священицький шлях. 10 вересня 2000 року він був рукопокладений на диякона, а в останній день грудня — ​на священика. Служив трохи у Воскресенькому храмі Ковеля та в церкві при Мильцівському монастирі, що в Старовижівському районі. А 18 літ тому очолив парафію в рідному селі. Сьогодні він згуртовує людей і словом, і ділом. Як виявилося, його знають не лише як священика, а і як доброго господаря, котрий, коли настає жнивна пора, сідає на комбайн. І всі, як довелося почути в селі, хочуть, щоб саме батюшка зернові обмолотив, бо він зробить це на совість.

Настоятеля храму отця Миколу у жнивну пору можна побачити за штурвалом комбайна.

Три роки тому сюди, на свою малу батьківщину, де й досі стоїть дідівська хатка, приїжджав актор Володимир Талашко, якого ми добре знаємо за фільмом «У бій ідуть одні старики».

— Зараз я вже слабкий комбайнер, бо роки своє беруть, — ​каже отець Микола. — ​Але коли можу, то допоможу.

Божа воля, як каже отець Микола, що він, змінивши не одну світську роботу, став священником.

 А про парафіян ось так говорить:

— Якби не любив своїх людей, то, мабуть, і не вдалося б так згуртувати їх. Ми разом працюємо на благо села. Колись із парафіянами у час зажинок молилися в церкві, потім уже йшли за село, нажинали першого снопа на добрий початок жнив. А тепер он яке свято маємо щороку — ​на нього збираються й односельчани, і гості, і ті грабівчани, чиї корені тут.

А ще настоятель храму висловився з жалем:

— Шкода, що школу в селі закрили. Я там мав недільні уроки — ​діти більше знали про церковне життя, як їхні батьки.

До таких ікон моляться грабівчани.

Це «шкода» я почула того дня і від колишнього директора школи Людмили Ступік. До останнього, як вона сама каже, відстоювали учителі навчальний заклад. У газету «Урядовий кур’єр» писали і, як пригадує, мали підтримку — ​з’явилася публікація. Але за законом про освіту (і це їм роз’яснювала журналіст) школа вже була приречена на закриття, оскільки мало учнів — ​усього 19. Тепер автобус возить 10 хлопчиків і дівчаток із Грабового в дитячий садочок Сереховичів і стільки ж — ​до школи. А директор, яка пішла на пенсію, маючи 49 літ, поплакала, як каже, та не занепала духом. Вона — ​найперша активістка: то спонсора шукає, аби лавочки придбати і поставити обабіч сільської вулиці, щоб було де посидіти, то про дорогу до села клопочеться.

Куди тільки не зверталася, — ​каже Людмила Володимирівна. — ​Вже ніби є проект ремонту. Хочеться, щоб дорога була з асфальтовим покриттям, бо поки що нам її прогрейдерують, коли вибоїни уже не можна обминути, і ми й тим тішимося.

З любов’ю облаштовують своє обістя колишній директор школи Людмила Ступік та її чоловік Петро.

Саме від Людмили Володимирівни ми почули про походження назви села. За першою версією — ​тут нібито росло багато грабів. А за другою — ​за Польщі пан Грабський жив у цьому краї, мав володіння. Довго зберігався будинок із того маєтку. Бабусі, уже покійні, згадували, що служили в цього пана в 1930-х роках. Казали, пані дуже добра була…

Родину Грабського, як досі пам’ятають тут, у 1939-му знищили совєти — ​«не встигли виїхати».

— А ці ж люди нічого поганого не вчинили — ​роботу грабівчанам давали, дбали про них, — ​розмірковував, зокрема, уже згадуваний Степан Сагаль, який є автором відеофільмів про тутешні етнофестивалі.

Цей чоловік, без перебільшення, — ​патріот свого села. Тут він народився, звідси пішов у велике життя. Сталося так, що багато років живе зі своєю сім’єю в місті Високе Брестської області (дружина родом із Білорусі).

Не лише із синівського обов’язку їздить із Білорусі у рідне село Степан Сагаль.

— Але Грабове є Грабове, — ​каже він. — ​Без рідного села свого життя не уявляю. Тут моя мама, якій дев’яностий рік іде. Вона мене виростила, тяжко працювала, щоб я вивчився, вищу освіту мав — ​кабанів і телят годувала й продавала, аби мене підтримати. До того ж я у неї один — ​моя єдина сестра рано померла. То вже мій святий обов’язок доглянути її. Забрав би маму до себе, але вона не хоче покидати своєї хати.

У розмові відчувалося, що навіть коли б і не ця обставина, то чоловік не забував би рідного села. Він цікавиться історією Грабового, дорожить своїм корінням. І гордиться односельчанами, які стали відомими. При нагоді згадав, як три роки тому сюди, на свою малу батьківщину, де й досі стоїть дідівська хатка, приїжджав актор Володимир Талашко, якого ми добре знаємо за фільмом «У бій ідуть одні старики».

 Неподалік зачиненого навчального закладу – пам’ятник освіті

Ірина Онищук не лише познайомила нас з людьми Грабового, а й влаштувала екскурсію його вулицями. Тож ми побачили і той дитячий садок, де тепер магазин та клуб, і школу, яка шість літ на замку, і залишки колгоспних приміщень, де була, наприклад, комора. Біля колишнього навчального закладу нас приємно вразила невеличка клумба, на якій ростуть барвисті майори.

 — Бачите, школа закрита, а квіти цвітуть, — ​сказала Ірина Олександрівна. — ​І лозунг «Ласкаво просимо!» — ​на своєму старому місці, над входом. Рука ні в кого не піднімається зняти його…

Це приміщення, до речі, не залишили без нагляду. Є сторож. Останнім часом тут відремонтували спортивний зал, який тепер слугує усім охочим. А неподалік — ​якийсь геть занедбаний будинок. Виявляється, у ньому за Польші була школа, а в радянські часи — ​гуртожиток для молодих сімей і вчителів. Сюди ми прийшли, щоб побачити незвичайний пам’ятник із минувшини — ​пам’ятник освіті. Читаємо на ньому напис: «Через освіту — ​до добробуту». А Ірина Олександрівна розповідає:

Люди не втрачають надії на те, що приміщення школи ще послужить.

— Спочатку тут були інші слова: «Далі в світ шукать наук». Це вже з допомогою архівних документів ми встановили. Як і те, що автор пам’ятника — ​Григорій Сайкевич — ​«учитель Грабівської народової школи, син священика, уродженець міста Сарни…» Переповідали старожили і таке: нібито цей учитель ходив із дітьми за село на екскурсію, і щоразу вони в маленьких торбинках приносили камінці, пісок. З цих матеріалів і був споруджений пам’ятник. Постав він тут у 1920 році.

 А приміщення школи, яке у Грабовому закрили шість літ тому, бережуть не випадково. Річ у тім, що місцева влада сподівається на співпрацю з інвестором. Ростислав Шиманський, який очолює Сереховичівську об’єднану територіальну громаду, уже зустрічався з луцькими бізнесменами. І, як зробив висновок, їм сподобалася земельна ділянка біля села під вирощування ягід, зокрема лохини. Ось це приміщення школи і можна буде використати під гуртожиток для людей на час сезонних робіт. Є й хороше підвальне приміщення в колишньому дитячому садку, де зберігалася б продукція.

На в'їзді до села - ось таке гарно облаштоване джерело. Правда, воно знову замулилося...

Якщо так станеться й інвестор прийде, то село отримає, як кажуть, друге дихання. Цього й хочеться побажати грабівчанам.