«Президенти i дипломати з волинського краю»

Майстерно володiючи мистецтвом журналiстики й наукового дослiдження, Михайло Сорока скрупульозно визбирує біографічні «іскринки» своїх героїв–земляків. Будучи сам селянським сином (родом iз Романова, що під Луцьком), автор зазначає, що всi вони селяни, отож добре знають цiну хлiбу насущному. Не раз наголошує, як кожному з них було непросто долати шлях до визнання без протекцій чи якихось нечесних дій, а лишень завдяки своїм зусиллям, таланту, селянській кмітливості й християнській порядностi.

 

 Справа на Грушевського майже дорівнювала обсягу його багатотомної «Історії України–Руси»

Пощастило ж Волинi: вона дала Українi двох очiльникiв держави, кожен iз них свого часу змiг вплинути на iсторичнi процеси. Як наголошує автор, Михайло Грушевський уродженець волинських країв, міста Хелма, яке нині належить Польщі й розташоване за кілька кiлометрiв від українсько–польського кордону. У сиву давнину це мiсто–фортецю заснував князь Данило Галицький.

Микола Сорока назвав свій нарис «Волинські акценти Михайла Грушевського» й стверджує, що видатний учений–iсторик пiднявся значно вище суто волинських кресів, ставши багатогранним діячем, який уболіває за Україну. Її драматичний шлях став дослiджувати, створивши багатотомну «Історію України–Руси». Грушевський, як відомо, був не тільки вченим–дослідником, а й одним iз творцiв держави у 1917–1919 роках минулого століття, очолював Центральну раду Української Народної Республіки, що стало важливим етапом на шляху нашої держави до самостiйностi.

Непросто бути першим. Журналіст доводить це завдяки промовистим фактам iз життя очiльника УНР, який був змушений на п’ять років емiгрувати у Європу. У 1924–му знову провертається в Київ. Більшовицька влада пильно стежить за кожним його кроком i там, в емiграцiї, i тут. Та попри все, вiн продовжує наукову діяльність. Його обирають академіком Всеукраїнської академії наук, дійсним членом АН СРСР. Однак репресивна машина не вгаває. У нарисi наведено приголомшливий факт: «Справа Грушевського» викладена в дев’ятьох товстих томах i трохи не дорівнює обсягові його «Історії України–Руси».

Згодом діячеві повністю перекривають кисень у Києві, ліквідовують очолювані ним інституції, звинувачують у рiзних «iзмах». Під цим дрімучим тиском він переїжджає в Москву. Але й там йому не дають спокою. Арештовують, допитують. Не отримавши жодних зізнань, звільняють з–під варти, але не від чекістського недремного ока. Хворий, майже сліпий академік, із ярликами «фальсифікатора української історії», «українського буржуазного нацiоналiста», «ворога українського народу», «австрійського шпигуна» нарешті отримує дозвiл на лiкування в Кисловодську. Там після кількох операцiй i помирає. На всю його творчу й наукову діяльність більшовицька влада наклала табу на 57 рокiв.

 

 

 Одні казали на Кравчука «комуняка, зрадник!», інші — ​«бандерівець»

Яскраво, доказово, тепло Михайло Сорока пише й про іншого Президента «з волинськими акцентами», який відіграв першорядну роль у розвалi СРСР. Розповідати про Леоніда Кравчука було нарисовцю дещо простіше. Ще б пак! Журналістові випало працювати під орудою Леоніда Макаровича ще в радянський перiод, а згодом супроводжувати його в державних візитах.

Свій розлогий нарис про першого Президента незалежної України автор розпочинає так: «Пригадується мені, як 14 червня 1994 року в Люксембурзі, на конференції за підсумками візиту Леоніда Кравчука та його переговорів із Прем’єр–міністром цієї країни хтось із моїх колег розпочав запитання словами: «Ось ви, Леоніде Макаровичу, родом із Рівненщини…» і тут же почув репліку–уточнення: «Я народився на Волині…»

Хтось із моїх колег розпочав запитання словами: «Ось ви, Леоніде Макаровичу, родом із Рівненщини…» і тут же почув репліку-уточнення: «Я народився на Волині…»

Леонід Кравчук народився у невеликому селі Великий Житин Рівненської областi, де була лише початкова школа. Зазнав усiх «принад» босоногого дитинства, закінчив семирічку, куди ходив за вісім кiлометрiв від села. Пас худобу, обробляв город, дрова заготовляв, бо ж ріс без батька, який загинув на вiйнi. Жив народними традицiями — ​ходив колядувати, щедрував, брав участь у великодньому «турнiрi» на наймiцнiшу крашанку.

Отакий, здавалося б, «не президентський» початок біографії майбутнього лiдера нації. Хоча як сказати. В отих дитячих клопотах i нестатках й вигартовувався характер. Допитливий i впевнений у собі юнак вступає до Рівненського кооперативного технікуму, закінчивши який, стає студентом економічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Добре володіння економічними законами й вивело Кравчука на визначальнi політичні позиції.

Хтось із моїх колег розпочав запитання словами: «Ось ви, Леоніде Макаровичу, родом із Рівненщини…» і тут же почув репліку–уточнення: «Я народився на Волині…»

У серпнi 1990–го Леонід Макарович не лише очолив Верховну Раду, а й став, по сутi, в Україні першим у владнiй ієрархії. До речі, працюючи в апаратi ЦК КПУ в часи Горбачовської перебудови вiн не ухилявся від прямих телевiзiйних діалогів із Мирославом Поповичем, Іваном Драчем, Дмитром Павличком. Ці діалоги були подекуди надто гострими, але завжди конструктивними, за що однопартійці називали його «бандерівцем». Дiставалося Кравчукові й від національно свiдомого крила, звідки на його адресу часто лунало «комуняка, зрадник!». Попри все, він свiдомо вів країну до незалежностi, незважаючи на погрози «бiлокам’яної». А там його сприймали, як одного з головних сепаратистiв. Недарма ж під час ГКЧП вiн опинився в першiй десятці «чорного списку» на арешт. Саме тодi Леонід Макарович виявив гнучку тактику, яка й привела до схвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежностi України. Тодi ж було прийнято постанову провести 1 грудня референдум. На цей же день призначали й вибори Президента. Другого грудня Михайло Сорока зафiксує у своєму блокнотi слова Президента Кравчука, виголошені перед зарубiжними спостерiгачами на референдумi та перед журналiстами: «Нова Україна народилася! Народилася у спокої й розумi. Сталася велика iсторична подiя, яка, я переконаний у тому, змiнить не тільки життя народу України, а й стане великою подiєю для всього людства».

Автор нарису виважено та ґрунтовно висвітлює в книзі першi позитивнi кроки Леоніда Кравчука, зокрема про його участь в iсторичнiй «зустрiчi трьох» у Бiловезькiй пущi, про численнi переговори з главами держав i в Києві, й на далеких меридiанах, про нелегке випробування незалежнiстю загалом. Свiй нарис Михайло Сорока пересипає уривками iз його iнтерв’ю з Кравчуком, цікавими деталями з журналістського блокнота. Насамкінець дiлиться таким розмірковуванням: «У кожного можуть бути свої погляди на президентство Кравчука. Але навряд чи хто–небудь поставить під сумнiв його визначальну роль у здобутті Україною Незалежностi й заперечуватиме проти того, що саме йому, вихідцеві з незаможної селянської сiм’ї, з невеликого волинського села Великий Житин, вдалося у найскладнiший для України перiод прориву з радянської імперії мирно, безкровно, впевнено i гідно провести наш державницький корабель». Із цим висновком важко не погодитися.

(Закінчення у «Волині» за 25 жовтня).

Андрій МЕЛЬНИЧУК, заслужений журналіст України.