Осінка

…Давним–давно в одного воєводи була донька–красуня. З добрими синіми очима і світлою душею. А сусід–воєвода мав сина. Гарного на вроду, але заздрісного, розбещеного і жорстокого. Хлопець не раз зустрічав дівчину і вирішив будь–яким способом заволодіти нею. «У мене багатий дім, у скринях – срібло–золото, ще б дружину гожу», – міркував молодий воєводич.

Батько красуні не мав наміру віддавати доньку за сусіда з недоброю славою. Та й дівчина, коли той заслав сватів, відповіла: «Не хочу твого срібла–золота, коштовних перснів та намиста. Забери назад свої дарунки. Нажиті вони кров’ю. Шукай в іншому місці господиню для своїх маєтностей».

Кожне її слово жалило серце воєводича. У темних схованках його душі визрівало бажання помсти. «Остерігайся, – радили дівчині, – бійся підступності свого залицяльника».

У густих лісах жила стара чаклунка. Казали, вона могла і вміла таке… Воєводич подався шукати її. Хотів, аби вона позбавила вроди непокірну дівчину. Зробила її нещасливою. І щоб добро її батька пішло з вогнем–водою.

Чаклунка знала про красуню. За допомогою магії викликала її образ, аби помилуватися дівочою вродою. Бо й сама колись була гожою…

Не хочу твого срібла–золота, коштовних перснів та намиста. Забери назад свої дарунки. Нажиті вони кров’ю.

…Золото виблискувало хижою спокусою в руках воєводича. «Добре, щось зроблю», – сказала ворожка. А про себе подумала: «Не можу я відібрати вроди у дівчини. І багатства її батька не пущу з вогнем–водою. Вчиню по–іншому: розсію її красу по землі».

Одного ранку служниця повідомила батькові–воєводі, що ніде немає його доньки. «Чи не сусідових рук це справа?!» – вигукнув той. Аж раптом зайшов схвильований садівник і сказав, що за ніч у саду з’явилися досі не бачені квіти. Їх так багато… Глянув воєвода і… Квіточки дивилися на нього доньчиними очима. А цей аромат… Наче терпкуватий запах її волосся, вимитого у травах. Вітер гладив квіточки–голівки, і воєвода, здавалося, чув шепіт: «Це я, тату… я… Тепер не займе мене воєводич…» Трапилось це восени.

Воєвода наказав садівникові з особливою любов’ю доглядати дивні квіти. І щороку очікував осені, коли вони зацвітуть. Це наче були зустрічі з донькою. Тоді й нарекли ці синьо–фіолетові, невеличкі, мов ґудзички, квіточки осінкою. Хтось їх називав осинкою. Вітер розвіяв насіння ген–ген… Прикрасив землю і осінь.

Минув час, усі забули справжнє ім’я воєводиної доньки. У переказах вона була Осінкою.

На тернопільській Волині старі люди так і називали ці осінні квіти. Бо начебто десь саме тут у давню пору жила красуня.

…Знову квітне осінка. Кольору неба і тихої печалі, аромату кохання, настояного на століттях…

Ольга ЧОРНА