«Я носитиму тебе на руках»

«У перший вечір знайомства обмінялися номерами телефонів і розійшлися…»

У Саші непроста доля. Вона, як і її сестра-близнючка Валерія, має недугу від народження, внаслідок якої не ходить. Сім’я жила у Луцьку, але коли, як пригадує молода жінка, потрібні були гроші на лікування (у Саші ще й проблеми із серцем), батьки продали квартиру і перебралися в село Тростянець Ківерцівського району. Коли і там не склалося із житлом, переїхали у Солов’ї Старовижівського району.

І такі перепони доводиться долати...

— У цьому селі, — ​розповідає Саша, — ​рідня була по маминій лінії. Ми жили, пригадую, у дуже маленькій старій хатині, яка належала ще моєму прадіду. А декілька років тому народний депутат Степан Івахів допоміг нам купити кращий будинок, де й зараз живуть мої батьки, старший брат.

Про труднощі, пережиті з дитинства, не раз почую у подальшій розмові. Саша, як і кожна дівчина, мала мрію: ось виросте, зустріне свою любов, буде мати сім’ю. До цієї думки схиляли її спогади про те, як одного разу познайомилася в інтернеті з хлопцем. Навіть про зустріч вони домовилися, але… Чомусь їхнє спілкування в якийсь момент обірвалося. Так і не побачилися. А знайомство з майбутнім чоловіком було вже не віртуальним. Молода жінка, яка до дрібниць пам’ятає той вечір 20 серпня 2016-го, коли це сталося, розповідає:

Приємні спогади про день знайомства з майбутнім чоловіком.

— Я не дуже хотіла йти до клубу — ​настрою не було. Але пішла. І ось уже пізнього вечора там з’явився Юрій із хлопцями…
До речі, жодного разу я не почула від Саші, яка прикута до візочка, слово «поїхала», а тільки «пішла». Хоч з її слів було ясно, що і до клубу, як у цьому випадку, їй допомагали добратися друзі. Певно, психологічно комфортніше, коли не згадує про свій візок, з яким нерозлучна.

І ось її побачив Юрій. Розговорилися. Він запропонував пригостити кавою. «Я кави ввечері не п’ю, бо не засну», — ​відповіла. «А чай?» — ​не здавався. І вона погодилася. За чаєм Саша спитала (перша зініціювала це) Юрія, котрий, як з’ясувалося, живе у Сереховичах, як йому дзвонити. Вони обмінялися номерами мобілок і розійшлися кожен у свою сторону. А наступного дня, повагавшись (Чи варто? А, може, наше знайомство для нього нічого не значить?), зателефонувала йому. І він напросився до неї у гості.

Саша не робить секрету з того, що ініціатива на подальше спілкування була найперш з її боку.

— Я вийшла на вулицю, — ​пригадує Саша, — ​якраз автобус із Сереховичів прибув. Юрій приїхав. Сів на зупинці, бо не знав, куди йти. Я, побачивши його, помахала рукою. Того дня ми гуляли втрьох — ​я, Юрій і мій старший брат. У якийсь момент брат сказав, що вже втомився. А може, привід такий знайшов, щоб залишити нас удвох. Ми гуляли до вечора. Прийшли до мене до хати, і вже тоді Юрій попрощався й поїхав додому. З того часу зустрічалися майже кожного дня. Так минуло півроку. Мої батьки боялися, щоб я не наробила нічого зайвого (здогадуєтесь про що кажу), і говорили: «Ви або одружуйтеся, або розходьтеся».

14 лютого 2017-го Саша і Юрій, як мовиться, стали на рушничок щастя. У День святого Валентина зареєстрували шлюб. Оскільки Юрій наступного дня мав їхати на заробітки, то таїнство вінчання перенесли на 7 травня. Церковний шлюб брали у храмі Мильцівського чоловічого монастиря, що у Старовижівському районі. Пов’язав їм руки, дав спробувати вина зі спільної чаші отець Олександр. Він, як говорила Саша, не раз сповідав її, причащав. Тому й захотіла дівчина, щоб і благословив на подружнє життя.

Незабутній день - таїнство вінчання.

«Наша донька прожила  лише 9 днів»

Я знала про цю незвичайну пару ще торік. Одружившись, Саша і Юрій жили якийсь час у Солов’ях. А ось коли перебралися у Сереховичі, до Юриних батьків, то одна з героїнь моїх публікацій Людмила Кухарчук підказала ще одну адресу для сторінки «Любить! Не любить» І навіть домовилася про зустріч, яка мала відбутися після того, коли у молодят народиться дитина.

На жаль, їхня донька, яка з’явилася на світ 16 січня цього року, померла. Ясно, що ні про яке інтерв’ю не могло бути й мови. Та ось нещодавно — ​дзвінок із Сереховичів від тієї ж Людмили Кухарчук: Саша і Юра, як сказала вона, хочуть зустрітися із журналістом…
У розмові з подружжям, ми, звичайно, поверталися до тих днів, коли молоді люди чекали поповнення у сім’ї. Так я дізналася, що лікарі, зважаючи на стан здоров’я Саші, її вагітність сприйняли з пересторогою. Жінка з цього приводу пригадує: 

Ще довго болітиме душа через втрату доньки.

— Коли я приїхала перший раз на консультацію у Стару Вижівку, мені сказали: «Ти розумієш, який це ризик? Дитина може народитися з такою самою патологією, яка є у тебе. Або твоє здоров’я погіршиться». Але я й слухати не хотіла цього і твердила одне: «Буде, як буде». З того часу щомісяця бувала на планових оглядах. А на сьомому місяці у дитини медики побачили патологію серця. Цей діагноз, поставлений у Старій Вижівці, підтвердили і в Луцьку.

Дівчинка з’явилася на світ з допомогою кесаревого розтину. У лікарні, поряд із Сашею, був Юрій, який підтримував дружину впродовж вагітності, з радістю прийнявши те, що стане батьком. Та коли донька померла, то йому самому знадобилася допомога медиків. 

Тепер у Саші є нове захоплення - спортивні змагання.

— Наша дівчинка прожила лише 9 днів, — ​каже Саша. — ​Але ми встигли в останню ніч похрестити її. На мої запитання щодо виписки з пологового відділення лікар відповідала, що ми будемо довго у стаціонарі. Тоді я, стривожившись, і подзвонила у Мильці отцю Олександру і домовилася, щоб він приїхав. Не забуду ніколи той день, коли Юлі не стало. Ми попросили, щоб мама Юри приїхала у лікарню і побула біля дитини — ​хоч трохи нас підмінила. Якраз і моя мама провідувала мене й онучку. Тож ми могли з Юрою перепочити після безсонних ночей. І ось, бачимо, східцями з другого поверху спускаються обидві бабусі. Я зрозуміла, що — ​біда: у нас була домовленість, що хтось один обов’язково має чергувати біля Юлечки.

Саша і Юрій не втрачають надію на те, що колись їхня сім’я таки буде повноцінною, що у них народиться дитина. Тільки треба поберегтися три роки, як сказали лікарі, а тоді вже планувати вагітність.

«Ти уяви, що ми відвернемося  від них, як вони тоді житимуть?»

Обставини склалися так, що ми спілкувалися і з подружжям, і з матір’ю Юрія Людмилою Миколаївною. І я з перших, як мовиться, вуст почула, як же вона прийняла такий вибір сина. 

Людмила Миколаївна з сином, вибір якого прийняла, бо вона - Мама.

— Чи хотіла, чи ні такої долі своїй дитині, але змирилася, — ​каже жінка і згадує: — ​Одного дня Юра приїхав із села Солов’ї і сказав: «Все, у мене є дівчина. Я женюсь». «Яка ще дівчина?» «Саша… У сьомий клас ходить», — ​почула у відповідь. Оте «сьомий клас» мене зовсім з пантелику збило. «Це ж — ​неповнолітня», — ​подумала. І тоді подзвонила у Солов’ї, у клуб до колеги (Людмила Миколаївна завідує культосвітнім закладом у Сереховичах. — ​Авт.). Спитала, хто ж та Саша. Так і дізналася про все. І про те, зокрема, що у сьомому класі дівчина навчається за індивідуальною програмою, що їй уже дев’ятнадцять. Спитала сина: «Ти добре подумав?» А він тільки одне сказав: «Це моє життя». Але те «моє життя» прийшло до нас. Ми жили разом, коли Саша і Юра із Солов’їв переїхали у Сереховичі. Тож лише декілька місяців, як вони поселилися окремо — ​знімають будинок у селі. І вже своє невеличке хазяйство мають — ​купили коника, пару кіз. А ще ж у Саші дуже добра душа — ​вона чотирьом собакам притулок дала, котові.

І цій маленькій істоті молода жінка дарує своє тепло.

Саша і Юрій не втрачають надію на те, що колись їхня сім’я таки буде повноцінною, що у них народиться дитина.

Коли ж мова зайшла про те, як справляються молоді з побутом, то жінка розповіла:

— З нашою допомогою. Приходять до нас і попрати, і помитися — ​в нашому будинку є всі зручності. Будемо старатися, аби і в них з часом були такі умови, щоб легше їм жилося. 

А на моє: «Ви така добра мама» Людмила Миколаївна сказала:

— То не тільки добра мама, а й батько — ​теж. Хоч сварив чоловік мене (у нас же ще двоє синів — ​старший має свою сім’ю, а молодший вчиться в ліцеї, тож турбот вистачає), але дослухався до моїх слів. А говорила я йому таке: «Ти уяви, що ми відвернемося від них, як вони тоді житимуть?» А так ми і на городах разом — ​Юрій нам допомагає, ми — ​йому. Гуртом і справляємося.

З допомогою чоловіка можна й красу природи побачити.

«Одна по барах ходить,  друга — ​невідомо де пропадає,  а Саша завжди зі мною»

Юрій раніше їздив на заробітки. Тепер у селі шукає можливість підзаробити до пенсії дружини. Бо якщо і вирушати кудись, то тільки разом із Сашею, яку саму вдома не покинеш. Наприклад, мають плани на Польщу, бо, як чули, там неповносправним простіше знайти роботу, ніж в Україні. 

На запитання, чи були у Юрія до Саші дівчата (йому зараз 25), молодий чоловік не без гумору, притаманного йому, судячи з розмови, каже:

— Чом не були — ​були. У Криму, як в армії служив, і вже тут, удома. Але одна по барах ходить — ​п’є, курить, друга — ​невідомо де пропадає, а Саша завжди зі мною.

Нинішній рік почався для подружжя з важкої втрати — ​смерті доньки. Але життя продовжується, і молоді люди тішаться, що Саша «завдяки добрим людям» знайшла для себе заняття. Вона брала участь у змаганнях з бочо, які проходили у селі Пульмо Шацького району, а потім, перемігши у своїй групі, — ​у Луцьку. Ясно, що всюди вони разом, оскільки без допомоги чоловіка жінка не обійдеться. Тепер Саша хоче організувати такі змагання для неповносправних і у Старовижівському районі. Про своє нове захоплення каже:
— Це — ​спілкування з людьми. Ти вже не сидиш у чотирьох стінах, не закриваєшся у своєму світі. 

А ще жінка дуже любить музику (до речі, подобається реп), пробує писати вірші. Одне слово, у неї душа не тільки дуже добра, як сказала свекруха, а й романтична. І це теж, певно, те, чим вона сподобалася своєму чоловікові. Ми згадали у розмові фразу: «Я носитиму тебе на руках». Зазвичай чоловіки кажуть ці слова дружинам, виявляючи готовність бути їм у подружньому житті надійною опорою. Для Юрія вони не символічні — ​він буквально носить на руках свою Сашу. І цьогорічного літа на місцевому озері Серах (від нього і назва села Сереховичі) можна було побачити зворушливу картину: він ніс свою кохану до води. Виявляється, Саша не просто дуже любить воду, а й почувається у ній, як рибка. Пірнати навчилася, пробує плавати. Звичайно, з допомогою чоловіка. І навіть може пару кроків зробити, тримаючись за спеціально прилаштовану опору: забивши палі, Юрій протягнув шнурка і прив’язав його до кладки. 

Вони знайшли одне одного і вдячні за це долі.

Хтось дивується з цієї пари, а хтось, може, і по-доброму заздрить людям, які знайшли свою любов і дякують Богові за те, що не дав їм розминутися у цьому непростому житті.