«Це ж треба, молодих журналістів посилати в гастроном по випивку!»

Із превеликим інтересом прочитав у вашій-моїй газеті (по-справжньому «Цікавій»!), як вареники Остапа Вишні ледь не стали фінальним «десертом» для журналу «Перець». Із цим сатирично-гумористичним виданням я міцно подружився ще в дитинстві, яке випало на 50-ті роки минулого століття. Не пропускав повз увагу жодного номера

Коли подорослішав і влився в сім’ю київських журналістів, ближче познайомився із багатьма «перчанами», не раз зустрічався і з «найголовнішим Перцем» — так дехто називав головного редактора журналу Федора Юрійовича Маківчука (1912—1988). На цьому надскладному і справді подвижницькому посту він відпрацював 40 літ, що є рекордом. Як рекордом є і те, що в 1970-ті роки керований ним журнал друкувався накладом у три з половиною мільйони примірників. «Перцем» зачитувалися не лише в Україні, а й в усьому колишньому Союзі, навіть у далекому зарубіжжі. На додаток до вашої публікації про перчанські історії надсилаю кілька своїх картинок-смішинок, пов’язаних із життям славетного редактора славетного журналу.

«Несу попу в ЦК»

Про цей випадок мені довелося чути з кількох джерел, навіть від колишнього співробітника апарату ЦК КПУ. Йде похмурий Федір Юрійович на черговий виклик до «білого дому», що в Києві (так тоді дехто іменував Центральний комітет партії). Назустріч йому знайомий. Він поцікавився в Маківчука:

— Чого такі невеселі, Юрійовичу? Щось стряслося?

— Нічого серйозного, — ​прозвучало у відповідь. — ​Просто несу ср… Ой, вибачте, попу в ЦК, щоб набили.

«Балабон їде за кордон»

А цю потішно-сумовиту пригоду повідав мені багаторічний ведучий сільськовістянської «Веселої світлиці» Борис Поліщук. Сталося це ще в епоху Хрущова. Якось викликали Федора Юрійовича у всесильний ЦК і давай гамселити за надрукований у «Перці» вірш одного відомого поета-гумориста «Балабон їде за кордон», який ще й проілюстрували карикатурою лисого пузатенького чоловічка. Пильне всевидюще око побачило в ньому самого Микиту Хрущова, який, будучи лідером СРСР, здійснював тоді візит за візитом у зарубіжні країни.

 

На цьому надскладному і справді подвижницькому посту він відпрацював 40 літ, що є рекордом. Як рекордом є і те, що в 1970-ті роки керований ним журнал друкувався накладом у три з половиною мільйони примірників.

— Що ви собі дозволяєте? — ​з ходу накинувся на редактора тупуватий чиновник. — ​Та визнаєте, з ким жартуєте? Та ми вам за це вліпимо догану із занесенням і виключимо з партії. Як ви посміли?..

Маківчук відповів спокійно-здивовано:

— Ви що, справді вважаєте, що наш Микита Сергійович — ​балабон? Ми в редакції так не вважаємо!

Високий чиновник ураз почервонів, як столовий буряк. У кабінеті запала німа сцена.

«Розвів... алкогольне панібратство»

Серед ветеранів-одноперчан не раз «зі смаком» переповідали такий реальний факт. Якось викликали Маківчука «на килим» у найвищу «контору» і давай його шпетити, що розвів у редакції демократію, що пропускає в журнал усілякі статейки, які б’ють не по тих, і взагалі…

— А ще ви, Федоре Юрійовичу, граєтеся в панібратство, — ​допікали «згори». — ​Це ж треба, молодих журналістів посилати в гастроном по випивку!..

І тут Маківчук не на жарт обурився:

— А кого ж я пошлю, себе, підтоптаного, чи мого каліку-заступника? (Останній був без ноги. — ​Авт.).

«Дописалися, панімаєш…»

Усе той же Борис Поліщук, прекрасний журналіст, дотепний письменник-сатирик і гуморист, якось згадав про одну велику нараду редакторів республіканських газет і журналів у Києві. Після усіляких настанов не обійшлося на ній і без гострої критики на адресу представників «гострих пер».

— Дописалися, панімаєш, — ​не вгавав представник ідеологічного відділу ЦК партії. — ​Дійшло вже до того, що в одній газеті повідомляють: завтра дощу не буде, а в іншій — ​завтра буде дощ. Що б на це сказали ви, Федоре Юрійовичу?

Трішки подумавши, під гмикання залу Маківчук прорік:

— Я порадив би читати одну газету. Тоді все буде правильно і правдиво. (Натякалося на провідну, центральну в той час, московську газету «Правда»).

«Видати «Катюшу»!»

«Дотепність Федора Маківчука не мала меж і була відома ще задовго до його приходу в «Перець», — ​почув я колись від його побратима по перу Івана Сочивця. — ​Наприкінці війни до нього, тоді редактора газети «Молодь України», підійшов один із працівників цього видання, видно, чоловік не з хороброго десятка. Він збирався у відрядження в район, де відроджувалося життя після німецької окупації. Подав редакторові заяву, щоб йому про всяк випадок видали зброю. Оскільки нею, окрім слова, редакція не володіла, Федір Юрійович черкнув на заяві таку резолюцію: «Видати «Катюшу»!»