У тих, хто пішов із осінню, вчуся ставленню до життя

Така золота, що нема зупину.

Така буйна — ​нема вороття.

В останніх коників, що завтра згинуть,

Вчуся ставленню до життя

Російськомовного українця Леоніда Кисельова, маловідомого лірика, хочеться цитувати  цієї пори. Він навчився тому ставленню, проживши всього 22 роки. Останні сорок своїх поезій написав українською, одна з них — ​про пору, яка вчить розуміти сенси. Київський інтелігент–шістдесятник Леонід Кисельов надміру любив осінь, життя, людей, американський джаз і українську пісню, світову літературу, футбол і кібернетику, і в 17(!) літ зумів пояснити свою любов до України віршем російською: «Я постою у края бездны и вдруг пойму, сломясь в тоске, что все на свете только песня на украинском языке».

За вікном осінь, щодня інша. А в психології є поняття «осінньої хандри» — ​тривожної печалі через пошук буття та «осіннього суму» — ​переходу від жвавості літа до глибини осені. Навіть не знаєш, що надихне сьогодні сумувати. А щоб не хандрити, добре було б звільнитися від того, що обтяжує, як природа звільняється від листя. Скинути літню безтурботність і заглибитися в суть. Восени визріває інше бачення світу й себе. Але якби ми все, що бачимо, чуємо, могли повністю розуміти, нас би розірвало від радості чи відчаю, тому Бог милував від цього слабких, а сильних наділив дивним даром співчуття — ​спільним із кимось чуттям. Як сприймати дійсність неповерхнево, не робити про все поспішних висновків, не бути мешканцем країни, де моя хата скраю?

З такими роздумами натикаюся на чоловіка із коробкою для пожертв біля храму. На ній завжди пишуть щось таке, аби розчулити. «Я — ​вдівець, мушу сплатити кредит, який узяв син, бо в мене відберуть житло». Серед поважних жіночок зі скриньками, у яких — ​пожертви на будівництво храму, прошак для себе сприймається винятково. Хто з нас не позичав і не просив? Але тут справжня трагедія. «Де ваш син?» — ​питаю. А чоловік мовчить. «Він німий», — ​підказують тітки зі скриньками, які, певно, мають його за конкурента, бо йому дістається значна кількість пожертв. Чоловік дає читати рішення суду, яким його зобов’язали виплатити той клятий кредит, і поки я намагаюся вникнути (і знову ж, о доле, роблю це поверхнево!), жіночка збоку коментує, що він уже три роки його сплачує. «Стільки часу Я був із вами і ви не знали Мене…» — ​долинають із храму слова з Євангелії, але ніхто в них не вникає. Чоловік підкреслює пальцем слово «син» на скриньці, іншими двома показує в небуття, і я розумію, що той два роки, як зник, а кредит залишився… У сто тисяч. Трагедія. А осінь сипле листям, наче соромить, що я одна із тих «поверхневих» пересічних перехожих, які нічим не можуть зарадити цьому нещасному, хіба покласти у скриньку незначний папірець.

Я тисячу разів помиляюся: сідаю не в той вагон, часом і не в той потяг, їду не в тому напрямку, граюся словами, забуваючи, що це вибухівка, але маю надзвичайну можливість — ​попросити за це пробачення у всіх, поки я тут. Бо осінь, така золота, проходить повз мене, а я залишаюся, і в тих, хто пішов, учуся ставленню до життя. Грати чесну партію в круговерті пір року, політсил, патріархатів, кандидатів, рішень, поправок, поразок, кредитів… і не хандрити, не сумувати, а жити кожен день, немов останній.