Тікала від війни і чоловіка-тирана

«Взяла із собою лише документи й одяг»

Аня перед війною вдруге вийшла заміж. Як кожній жінці, їй хотілося сімейного щастя, сильного чоловічого плеча. Тож коли зустріла Сергія, повірила, що він стане гарним батьком для сина і прийомної доньки Яни. Спершу так і було. Чоловік добре ставився до них, щоразу тішив подарунками. Але коли перебралася до нього у Курахове, зрозуміла, що помилилася у виборі. Сергій виявився не таким, яким намагався бути в її очах. З’ясувалося, багато чого приховував. Аня дізналася, що вона в нього третя дружина, що її благовірний любить заглядати в чарку, а вип’є — ​стає агресивним, чіпляється до неї і дітей. Якось Ярик сказав, що Донбас — ​це Україна. Сергій вдарив його і пригрозив дружині: «Якщо ще раз це почую, отримаєте на горіхи обоє». Тривалий час Аня, котра чекала дитину, терпіла знущання чоловіка, бо ж іти було нікуди. Мама і бабуся на той час уже померли. А ось прийомна донька не витримала і через проблеми із вітчимом повернулася в інтернат.

Якось Ярик сказав, що Донбас — ​це Україна. Сергій вдарив його.

Сергій не заспокоївся і не припинив знущання над дружиною навіть після народження доньки. Щоб Аня не втекла чи не поскаржилася комусь на нього, замикав її у квартирі. Забирав у неї картку, на яку отримувала допомогу на дитину. Тож жінка із сином та донькою часто були напівголодні, очікуючи, коли «годувальник» принесе якісь продукти.

 — З вулиці нерідко долинала стрілянина. Тоді зародилася думка тікати світ за очі, — каже Аня, — рятувати дітей від війни і чоловіка. Я зателефонувала двоюрідній сестрі Ксенії, котра виїхала з Луганська в Рівне, і попросила допомоги. Вона звернулася через «Фейсбук» до уповноваженого Президента України з прав дітей Миколи Кулеби. Пообіцяв посприяти з виїздом. Але втекти з домашньої тюрми було непросто. Нам допоміг Бог. Адже коли чоловік пішов на роботу і вперше залишив двері не замкненими, зателефонувала сестра і сказала: «Готуйтеся. За півтори години за вами заїдуть». Збиралася похапцем. Брала лише необхідне — документи, дитячий візок... Їхала без копійки в кишені. Волонтери відвезли нас у Слов’янськ, посадили на поїзд до Києва. Там нам повідомили, що поїдемо до Рівного.

Поцікавилася, чи не боялася жінка їхати в Західну Україну, до бандерівців, які «їдять дітей». Аня усміхається і каже, що не вірила у ці страшилки. Та й згідна була їхати будь-куди, аби лише не чути стрілянини і лайки чоловіка. Жаданам та ще кільком сім’ям переселенців члени Церкви євангельських християн баптистів підшукали житло у Рожищі. Зустріли переселенців там тепло, нагодували, принесли необхідні продукти. Невеличка кімнатка із загальною кухнею, туалетом і душем при церкві після всіх незгод здалася Ані раєм.

— Першої ночі прокинулася і не вірю вухам: тихо, тільки чутно чух-чух, — згадує жінка. — Ярик гукає: «Мамо, чуєш, поїзд їде!» Для нього стукіт коліс означав повернення до мирного життя, спокою та стабільності.

Моя співрозмовниця розповідає, що спершу незвично було слухати спів півнів, бачити білий сніг. Він у них, на Луганщині, сірий або чорний. Сумувала за домівкою, плакала. Нелегко було інтегруватися молодій жінці в життя місцевої громади, знайти роботу. Якби не допомагала церква, волонтери, то, певне, не прижилася б тут. Адже поки відновили виплату на дітей, три місяці сиділа без грошей. Із вдячністю жінка згадує членів рожищенської «Народної самооборони» та Церкви євангельських християн баптистів, які приносили продукти, одяг, директора районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Олега Шварцкопа. Вони вселили віру, що Аня не сама і не залишиться наодинці у скрутній ситуації. Завдяки їм вона не почувається тут чужинкою, а діти вважають себе волинянами. Донька вітається з подругами українською мовою, ходить у місцевий дитсадок, а син — ​у школу. Ярослав захоплюється музикою, грає на скрипці, відвідує гурток у Будинку дитячої творчості, де займається вокалом. Запитую хлопчика, що примостився на ліжку поруч із сестричкою, чи не заважає йому заняття музикою навчатися у загальноосвітній школі. Каже, що встигає всюди, бо вміє раціонально витрачати час. А мама додає, що Ярик ще в Луганську з чотирьох років ходив на вокальний гурток.

«Завдяки доньці почала в’язати іграшки»

Після переїзду на Волинь Аня рік була без роботи. Куди підеш із малою дитиною на руках? Жилося сутужно. Адже на невеличку допомогу, що надавалась переселенцям, розкошувати не будеш. Бувало, що не вистачало навіть на хліб. А їй же хотілося і цукерок дітям купити, й одягнути їх гарно. Стало у пригоді вміння в’язати гачком, яке перейняла від бабусі. Завдяки маминій майстерності Мілена носила оригінальні платтячка, штанці й шапочки. А якось у магазині мала побачила ляльку і попросила купити. Аня сказала, що нема грошей. А вже вдома в її голові промайнула думка: «Я ж можу сплести!» Знайшла в інтернеті схему виготовлення іграшок у японській техніці амігурумі, купила нитки — ​і через кілька днів донька бавилася лялькою з розкішними косами. Скільки-то було радості! Дівчинка не розлучалася з нею навіть уві сні. Опісля взялася в’язати різноманітних звірів, мультяшних і казкових персонажів.

 Попри все жінка своє майбутнє пов’язує з Волинню, додому їхати не планує – нікуди.

— Ось свинка Пепа, — ​показує жінка симпатичну тваринку. — ​А це поні, одноріг, котик… Мої іграшки безпечні для дітей. Вони пластичні й м’які, ними не поранишся. Виготовлені з акрилових чи бавовняних ниток. Їх можна прати. До того ж гіпоалергенні.

Вироби Ані користувалися попитом. Їх замовляли, і це приносило якусь копійку до сімейного бюджету. Але молода мама не втрачала надії знайти роботу, щоб утримувати сім’ю. Тож коли їй запропонували вакансію прибиральниці в районній службі зайнятості, погодилася. Згодом, як донька підросла і пішла у дитсадок, знайшла іншу, на заводі «Кромберг енд Шуберт».

— Спершу переживала, чи справлюся, бо ж треба було виходити і в нічні зміни, — ​ділиться думками жінка. — ​Але порадилася з Яриком, який сказав: «Іди мамо, а я за Міленою догляну». І справляється. Забере із садочка, пельмені зварить, спати вкладе.

Роботою на підприємстві Анна задоволена. Потрапила у хороший колектив. Дівчата підтримують, допомагають. Та й майстер чудовий. Прощаючись, поцікавилася, про що мріє переселенка. І почула, що хоче назбирати грошей і купити синові ноутбук. А ще — ​про власний куток. Адже вічно жити при церкві не будеш. Тут вона може бути лише до кінця року, такою була домовленість. А що далі? Місцева влада пропонувала хату в селі Квітневе. Але там нема дитсадка. Куди дівати Мілену? Попри все жінка своє майбутнє пов’язує з Волинню, додому їхати не планує — нікуди. Батьківська квартира розгромлена.

— Там зараз не живуть, а виживають, — ​каже Аня. — ​Тьотя, з якою спілкуюся у соц-

мережі, розповідає, що комуналка дорога, продукти з Росії гіршої якості, ніж наші. Навіть ліки не такі, а зарплати затримують.