Молитва врятувала трирічну дитину, що впала з 5–го поверху

Жінка підходить до мене і починає плакати. Вона спирається на мене, тому що стояти їй важко.

— Що трапилося? — ​я беру її за плечі, заглядаю в очі.

І ось яку воістину страшну історію вона розповідає. Вчора ввечері прийшли з прогулянки з трирічним сином Іванком. Вона роззула у передпокої малого і почала сама роззуватися. Іванко побіг на кухню. А там біля підвіконня — ​стілець, та так, що залізти на нього легко. На вікні — ​москітна сітка. Малюк виліз, сперся на неї і… випав у вікно.

П’ятий поверх,  внизу — ​асфальт. Вона нічого і не зрозуміла, тільки почула крик і звук, який не дай Бог комусь із нас почути… І все, більше нічого. Зробила крок на кухню і задихнулася: порожнє вікно і немає дитини.

Іванко ще дихав, але був без свідомості. Звичайно, «швидка», реанімація… Лікарі жодних шансів не дають. «Якщо віруюча, — ​кажуть, — ​моліться». І вона вночі прибігла до храму. Стояла і плакала під дверима, а як відчинили, то кинулася шукати отця Костянтина.

«Якщо віруюча!..» Звичайно, віруюча! Два з половиною роки тому цього малюка я хрестив. І взяв слово з батьків і хрещених, що будуть дитину приносити, а згодом приводити в храм і причащати.

— Отче, ми ж так і не вибралися за цей час!.. — ​плаче жінка, спираючись на мене.
— То одне, то інше. Все відкладали. І ось найстрашніше, що ви, отче, наснилися мені за кілька днів до цього. Раніше ніколи не снилися. Стоїте, дивитеся так суворо. І я уві сні думаю: чому отець так дивиться? А потім розумію, що це через те, що Іванка не причащаємо. І тут же вирішую: все, вранці підемо до храму. Прокинулися, але в церкву не вибралися. Думали, що завтра, але, як це часто буває, проспали. А потім призабувся сон, мало що приснитися може, не ламати ж звичний спосіб життя. Колись сходимо…

Отче, допоможіть… Не знаю як, але допоможіть!..

Мені було дуже шкода хлопчика, батьків, але ж я не знав планів Бога…

— Ми можемо молитися, щоб Господь врятував дитину, якщо на те буде Його свята воля, — ​говорив я мамі. — ​Ми не можемо вимагати: зціли, вилікуй…

— Так, так, благаю, молімося!

— У такому разі відпустіть мене на службу, — ​попросив її, бо жінка так вчепилася в мою куртку, коли увійшов у храм, що віді­рвати її руки було неможливо.

П’ятий поверх,  внизу — ​асфальт. Вона нічого і не зрозуміла, тільки почула крик і звук, який не дай Бог комусь із нас почути…

Вона відпустила мене неохоче.
— Так важко самій переносити це, хочеться вхопитися за когось і триматися.

Я підвів жінку до великої ікони Пресвятої Богородиці «Всецариця».

— Стійте тут і моліться.

— Я не вмію…

— Як умієте. Просіть своїми словами Богородицю допомогти дитині. Я скоро вийду на сповідь. Попросіть у Бога прощення за всі свої гріхи. Коли почнеться служба, слухайте все, що диякон каже, і моліться. Потім причаститеся.

— Треба якось до цього готуватися, я не знаю як…

— Цього разу я благословляю сповідатися і причаститися так. Господь хоче вас як дочку свою підтримати і наситити силою.

Я прийшов до вівтаря і повідомив сумну новину присутнім. Диякон став вписувати в свій пом’яник ім’я «тяжкохворого Івана». «Окрему єктенію виголошу», — ​промовив він. Читці і паламарі також поставилися з розумінням. Ми приступили до служби. Звичайно, пом’янули малюка на проскомидії — ​я вийняв з особливою молитвою про недужого часточку з просфори. Поклав її на дискос біля Агнця. Потім — ​сповідь і Божественна літургія. Мені хотілося, щоб не тільки клір, а й народ Божий молився, тому з проханням звернувся до парафіян. Мама хлопчика Івана всю службу стояла, як свічечка, було видно, що щиро молиться. Потім вона підійшла до причастя, а після служби кудись зникла. Однак, коли я закінчував проповідь, знову з’явилася в церкві. Її обличчя було світлим.

— Отче, вибачте, я виходила, бо подзвонили з лікарні. Повідомили, що Іванко прийшов до тями. Зробили повторні знімки і сказали, що все не так страшно, як лікарям здавалося вночі. Жити буде…

Потім ми ще молилися за Івана, і ця жінка щодня приходила в храм — ​я так порадив. Через тиждень вона принесла до причастя сина, якого виписали з лікарні. У нього жодних розривів внутрішніх органів, жодних переломів, тільки два реберця тріснули. Зараз ходять разом у храм. Намагаються бувати щотижня. Іванко виявився симпатичним тямущим хлопчиком, причащатися дуже любить. А наші паламарі, знаючи його історію, наливають йому подвійну порцію запивки.

Костянтин ПАРХОМЕНКО,
священик.