Фото google.com.ua.
Романтична історія: Початок казки
Початок – дивовижна штука. Безглуздо про нього мріяти чи чекати його. Але одного разу, йдучи додому територією осінніх сутінок, ти почуєш, як доля відбиває ENTER
Ні, ти не знаєш, з чого почнеться нова сторінка. Це може бути погляд — випадковий, коли подивишся без будь-якої потреби зачепитися за когось чи за щось, але зачепишся чи то за очі чиїсь, чи за ВІДЧУТТЯ… Ще й як слід не роздивишся нікого, а щось в тобі вже вгадує — ось ВОНО…
Це може початися і зі слова чи з мовчання, а чи просто — з передчуття. Ніби якийсь таймер у тобі відраховує тільки йому відому кількість годин, хвилин і секунд… А може, він клацає вже роками — і ти навіть звикаєш до нього. Та звук наростає за мить до ЦЬОГО. Клац! СПАЛАХ. Серце зупиняється і розплющує очі. Сторінку перегорнуто…
І ніби нічого не було до цього. І ніколи не буде опісля. Чомусь саме це місце, цей час, ці очі. І ще навіть немає імені ні в нього, ні в цього почуття, яке ніби й не почуття зовсім, а так — передбачення, яке починає збуватись. Воно було, і ти вже десь це бачила — може, уві сні чи в кіно. Дежа вю якесь… Але ще нічого не відомо. На чистій сторінці ось-ось з’являться перші букви.
Чомусь завжди дуже страшно сказати перші слова. Чи почути їх.
Чомусь завжди дуже страшно сказати перші слова. Чи почути їх — передбачувано і приречено безглузді — в цей момент. Здається, це розвіє чарівність того, що відбувається, і розіб’є кришталь початку. Уламки із дзвоном розлетяться і впадуть під ноги, казка зникне, ніби й не було. І все одно все, що б не сказав, буде банальним, дурноверхим і тривіальним…
…Котра година? Ви така гарна! Ви поспішаєте?
Дивишся на все ніби збоку і розумієш — якби не СПАЛАХ — потрібно було б утікати, не озираючись, і запускати примовклий таймер знову. Здається, ситуація занадто передбачувана. Кава, музика, обійми й поцілунки, невічність почуттів і суєта суєт…
Але хто сказав, що всі казки, які починаються однаково, не бувають варіативними в розвитку подій? Хоч, звісно, хтось когось таки з’їсть, хтось із кимось одружиться і житиме довго та щасливо, а когось виженуть із зайчикової хатки…
Ну ти ж уже чомусь вирішила, що це буде казка?
Чому б і ні? Уже ж були романи. Та й повісті. І навіть епопеї. І віршики-одноденки траплялись… А казок не було.
Бо в реалізмі якось затишніше. Передбачувано, звично і страшно. Але в межах.
…Ти ж нікуди не поспішаєш?
Дозволь собі казку. Не щодня ж починаються казки? Іноді, по середах…
Так-от… Жили-були Принц-Чарівник-Розбійник і Спляча Лисичка-Царівна…
Наталка МУРАХЕВИЧ.
