Божевільна (Неймовірна історія кохання)

Мені дуже подобається спостерігати, як заходить сонце. Як це величезне палюче коло поступово втрачає свою силу, ховаючись за горизонт, посилаючи останнє проміння-нагадування: «Завтра я знову вражатиму вас своєю величчю». У такі хвилини природа готується до сну, стає спокійною і все набирає пастельно-тьмяних відтінків. Мені здається, що саме захід сонця вносить у душу усвідомлення того, що нічого вічного немає, але разом з тим дає серцю надію на гарний завтрашній день, який неодмінно буде кращим, ніж нинішній.

Щойно зайшло сонце. Я стояв у ванній коло дзеркала і голився. Нас запросили на день народження. Це була вже швидше ніч народження, але так склалися обставини: мій друг лише кілька хвилин тому повернувся з відрядження, зателефонував і сказав, що чекає. Надія ще не знала, що ми йдемо в гості — ​вона сиділа на лавці біля дому і разом з кількома сусідками гралася в «бабське радіо», допомагала жінкам перемивати кісточки тим, хто, повертаючись із роботи чи з магазину, проходив повз них у під’їзд. Я вирішив прийняти ванну, а тоді повідомити «солодку» новину дружині — ​у запрошуваннях на всілякі святкування її приваблюють солодощі, тому вона з виглядом мучениці відвідує всі дні народження, бо подають їх на стіл на завершення, але дуже полюбляє весілля, де смачні мучні вироби представлені одразу.

Уже хотів роздягтися і залізти в теплу купіль, коли за спиною почулося:

— Привіт, сонцепоклоннику!

Дружина стояла біля дверей у яскраво-жовтому довгому платті, що підкреслювало колір її волосся. Я подумав: «Кого вона мені нагадує: кульбабу чи колосок пшениці?»

— Коли сподіваєшся помилуватися заходом сонця?

— Завтра.

— Любий, у цьому світі нема нічого неможливого, спеціально для тебе воно зараз сяде на воду. Тобі неймовірно пощастило: твоє сонце завжди з тобою.

І не встиг я, вражений, нічого сказати, як вона впала у ванну в «сонячному» платті так стрімко, що бризки облили мене з ніг до голови. Мокра тканина вигідно окреслила всі Надійчині принади, і я дивився на них, мов березневий кіт.

— Ти що, боїшся сонячного удару? — ​пролунало тихо і жагуче. — ​Я довго тут сама плаватиму?

Вона — ​ненормальна. Це зрозуміло. Мені неясно, чому ж це я, цілком здорова людина, теж кинувся у воду, не роздягаючись?

А хіба пропозиція чоловікові прогулятися о першій годині ночі свідчить про здоровий глузд? Утім, про все за порядком.

Ми чекали первістка. Ця подія нас дуже зблизила, зробила добрішими і терпимішими одне до одного. Якось ми вкладалися спати. «Вкладалися» стосується Надії. Я одразу зручно вмостився, а вона, мов квочка, крутилася з боку на бік. Нарешті лягла на спину, склавши руки на животі. Лежала, прислухаючись до себе. І раптом почулося:

— Іванку, у нас є дитина.

— Добрий день, а до цього хто ж у нас був — ​бегемот чи сонечко?

— Ти не розумієш, вона ворухнулася. Тепер точно видно, що вона є.

— Ще раз добрий день. А живіт, як динька, не був доказом цього?

— Дурненький, його можна наїсти. А дитина ворухнулася, значить, вона там є.

— А де ж їй ще зараз бути? Тож не парком гуляти, нас виглядаючи, — ​сам того не знаючи «нарвався» я.

— Іваночку, пішли її прогуляємо, покажемо їй природу?

— Куди?

— У парк.

— Ненормальна. Вже майже перша.

— Але ж синок не спить, хоче гуляти.

— А водити «Мерса» він не хоче? А горілочки? А до дівчат?

На очах Надії виступили сльози.

— Неромантична ти людина. Я сама піду в парк.

Хіба я міг рити носом подушку, коли Надія почала одягатися? Згадуючи всіх дідьків, вийшов слідом за нею.

Не він одягав мені обручку, не він і зніматиме.

… Нічне диво середини осені. Ноги, як їжачки, шаруділи в опалому листі, яке, підтримуване спільником-вітром, намагалося втекти якнайдалі від доторку нашого взуття. Я нахилився, зачерпнув руками листя і пожбурив ним у Надію, вона відповіла тим же, і в повітрі закружляла рукотворна завірюха. Ми довго кидали золоте диво, а потім захекані впали в обійми одне одному. І тут пролунало:

— Як зворушливо. Ну чистісінько тобі пара голубків. Зараз, пташата, ми почистимо ваше золоте пір’ячко.

Три здоровенні п’яні лобуряки стали коло нас впритул. Двоє вхопили мене під руки, третій простягнув розтулену долоню до Надії.

— Давайте сюди обручки. Хай ними обміняється ще одна якась щаслива пара.

Бачачи, що мені з ними не впоратися, а опір може нашкодити нам, і особливо Наді, поволі став знімати обручку. Лобуряки, все ще тримаючи мене, обмінялися схвальними поглядами.

— Бери приклад з чоловіка і швидше, — ​третій вхопив Надію за плече, і тут почувся його дикий вереск — ​дружина підскочила і вчепилася зубами за ніс нападника, а руками затарабанила по вухах. Його виття перепліталося з криком Надії.

— Вона — ​ненормальна. Біжімо звідси, — ​не дочекавшись і моєї обручки, амбали зникли в кущах.

Я підійшов до дружини, яка стояла з тріумфальним виглядом, гордо склавши руки на грудях.

— Чому ти не дала їм обручки? Вони могли тобі нашкодити! Ти вчинила дуже нерозважливо.

Відповідь мене знищила, примусила відчути себе відступником.

— Не він одягав мені обручку, не він і зніматиме. Невже це так важко зрозуміти?

Ні, не важко. Просто соромно, хоча в небезпечні моменти не до символів. Як ви гадаєте?

А як накажете ставитися до такого вчинку? Ми разом вибрали кілька імен, одне з яких мала отримати наша дитина: Микола, Вадим, Костянтин, Андрій, Сергій. І ось що з того вийшло.
У пологовому будинку я, хвилюючись, узяв на руки теплий живий згорток, з якого виглядало зовсім не привабливе червоне зморщене личко з крихітним, але тільки за розміром, ротиком, бо потужність у нього була о-го-го, хоч вуха затуляй (якби було ще дві руки).

Син кричав так голосно і довго, що в голові молоточками застрибало видозмінене відоме прислів’я: «Сім’я не мала клопоту — ​родила немовля».

Але вдома, покупаний, нагодований і заспокоєний, він виглядав значно краще, і, тихенько посопуючи уві сні, викликав зворушення.

— Він, напевно, Вадим, — ​назвав ім’я, яке серед визначених нами подобалося мені найбільше.

— Ні, тільки не Вадим. Вдумайся у значення: вадити, заважати, викликати незгоди.

— Костянтин? Це ж гарно звучить — ​«постійний»?

— Нічого подібного. Постійність не завжди на користь. Якщо він буде постійно пиячити?

— Сергій?

— Сер? Ми ж українці, наскільки мене не зраджує пам’ять.

— Микола? — ​мій терпець починав уриватися.

— Ми — ​Кола, а ви хто? — ​відверто насміхалася не з імен, а з мене Надія.

— Значить — ​Андрій, так би одразу й сказала.

— Ну що ти? Навіщо нам у хаті цілий рій Анд?

Я нерозуміюче глянув на дружину і почув:

— Треба бути сліпим, щоб, дивлячись, як син спить, не побачити, що він — ​Васько!

Не міг же я визнати себе незрячим. Крім того, сплячий малий чимось таки скидався саме на Васька. Але однаково — ​хіба нормально так знущатися з мене? Це просто якесь божевілля!

— Люба, я з тобою здурію, — ​все ще не в силі приховати нещодавнього роздратування, промимрив я.

— А без мене?

Це запитання залишилося без відповіді — ​не міг же дати їй фору, визнавши, що без її дивацтв у моє­му житті не стане добрих і дорогих серцю несподіванок. «З тобою я здурію, без тебе я… помру».

Леся СМОЛКІ.