Божевільна (Неймовірна історія кохання)
Надія Іванівна Бартащук — ненормальна. І той, хто зв’язується з нею, стає таким, як вона. Ні, я не лікар-психіатр. Я — її чоловік, Іван Бартащук, перша жертва-наслідувач шалених вчинків моєї дружини
Мені дуже подобається спостерігати, як заходить сонце. Як це величезне палюче коло поступово втрачає свою силу, ховаючись за горизонт, посилаючи останнє проміння-нагадування: «Завтра я знову вражатиму вас своєю величчю». У такі хвилини природа готується до сну, стає спокійною і все набирає пастельно-тьмяних відтінків. Мені здається, що саме захід сонця вносить у душу усвідомлення того, що нічого вічного немає, але разом з тим дає серцю надію на гарний завтрашній день, який неодмінно буде кращим, ніж нинішній.
Щойно зайшло сонце. Я стояв у ванній коло дзеркала і голився. Нас запросили на день народження. Це була вже швидше ніч народження, але так склалися обставини: мій друг лише кілька хвилин тому повернувся з відрядження, зателефонував і сказав, що чекає. Надія ще не знала, що ми йдемо в гості — вона сиділа на лавці біля дому і разом з кількома сусідками гралася в «бабське радіо», допомагала жінкам перемивати кісточки тим, хто, повертаючись із роботи чи з магазину, проходив повз них у під’їзд. Я вирішив прийняти ванну, а тоді повідомити «солодку» новину дружині — у запрошуваннях на всілякі святкування її приваблюють солодощі, тому вона з виглядом мучениці відвідує всі дні народження, бо подають їх на стіл на завершення, але дуже полюбляє весілля, де смачні мучні вироби представлені одразу.
Уже хотів роздягтися і залізти в теплу купіль, коли за спиною почулося:
— Привіт, сонцепоклоннику!
Дружина стояла біля дверей у яскраво-жовтому довгому платті, що підкреслювало колір її волосся. Я подумав: «Кого вона мені нагадує: кульбабу чи колосок пшениці?»
— Коли сподіваєшся помилуватися заходом сонця?
— Завтра.
— Любий, у цьому світі нема нічого неможливого, спеціально для тебе воно зараз сяде на воду. Тобі неймовірно пощастило: твоє сонце завжди з тобою.
І не встиг я, вражений, нічого сказати, як вона впала у ванну в «сонячному» платті так стрімко, що бризки облили мене з ніг до голови. Мокра тканина вигідно окреслила всі Надійчині принади, і я дивився на них, мов березневий кіт.
— Ти що, боїшся сонячного удару? — пролунало тихо і жагуче. — Я довго тут сама плаватиму?
Вона — ненормальна. Це зрозуміло. Мені неясно, чому ж це я, цілком здорова людина, теж кинувся у воду, не роздягаючись?
А хіба пропозиція чоловікові прогулятися о першій годині ночі свідчить про здоровий глузд? Утім, про все за порядком.
Ми чекали первістка. Ця подія нас дуже зблизила, зробила добрішими і терпимішими одне до одного. Якось ми вкладалися спати. «Вкладалися» стосується Надії. Я одразу зручно вмостився, а вона, мов квочка, крутилася з боку на бік. Нарешті лягла на спину, склавши руки на животі. Лежала, прислухаючись до себе. І раптом почулося:
— Іванку, у нас є дитина.
— Добрий день, а до цього хто ж у нас був — бегемот чи сонечко?
— Ти не розумієш, вона ворухнулася. Тепер точно видно, що вона є.
— Ще раз добрий день. А живіт, як динька, не був доказом цього?
— Дурненький, його можна наїсти. А дитина ворухнулася, значить, вона там є.
— А де ж їй ще зараз бути? Тож не парком гуляти, нас виглядаючи, — сам того не знаючи «нарвався» я.
— Іваночку, пішли її прогуляємо, покажемо їй природу?
— Куди?
— У парк.
— Ненормальна. Вже майже перша.
— Але ж синок не спить, хоче гуляти.
— А водити «Мерса» він не хоче? А горілочки? А до дівчат?
На очах Надії виступили сльози.
— Неромантична ти людина. Я сама піду в парк.
Хіба я міг рити носом подушку, коли Надія почала одягатися? Згадуючи всіх дідьків, вийшов слідом за нею.
Не він одягав мені обручку, не він і зніматиме.
… Нічне диво середини осені. Ноги, як їжачки, шаруділи в опалому листі, яке, підтримуване спільником-вітром, намагалося втекти якнайдалі від доторку нашого взуття. Я нахилився, зачерпнув руками листя і пожбурив ним у Надію, вона відповіла тим же, і в повітрі закружляла рукотворна завірюха. Ми довго кидали золоте диво, а потім захекані впали в обійми одне одному. І тут пролунало:
— Як зворушливо. Ну чистісінько тобі пара голубків. Зараз, пташата, ми почистимо ваше золоте пір’ячко.
Три здоровенні п’яні лобуряки стали коло нас впритул. Двоє вхопили мене під руки, третій простягнув розтулену долоню до Надії.
— Давайте сюди обручки. Хай ними обміняється ще одна якась щаслива пара.
Бачачи, що мені з ними не впоратися, а опір може нашкодити нам, і особливо Наді, поволі став знімати обручку. Лобуряки, все ще тримаючи мене, обмінялися схвальними поглядами.
— Бери приклад з чоловіка і швидше, — третій вхопив Надію за плече, і тут почувся його дикий вереск — дружина підскочила і вчепилася зубами за ніс нападника, а руками затарабанила по вухах. Його виття перепліталося з криком Надії.
— Вона — ненормальна. Біжімо звідси, — не дочекавшись і моєї обручки, амбали зникли в кущах.
Я підійшов до дружини, яка стояла з тріумфальним виглядом, гордо склавши руки на грудях.
— Чому ти не дала їм обручки? Вони могли тобі нашкодити! Ти вчинила дуже нерозважливо.
Відповідь мене знищила, примусила відчути себе відступником.
— Не він одягав мені обручку, не він і зніматиме. Невже це так важко зрозуміти?
Ні, не важко. Просто соромно, хоча в небезпечні моменти не до символів. Як ви гадаєте?
А як накажете ставитися до такого вчинку? Ми разом вибрали кілька імен, одне з яких мала отримати наша дитина: Микола, Вадим, Костянтин, Андрій, Сергій. І ось що з того вийшло.
У пологовому будинку я, хвилюючись, узяв на руки теплий живий згорток, з якого виглядало зовсім не привабливе червоне зморщене личко з крихітним, але тільки за розміром, ротиком, бо потужність у нього була о-го-го, хоч вуха затуляй (якби було ще дві руки).
Син кричав так голосно і довго, що в голові молоточками застрибало видозмінене відоме прислів’я: «Сім’я не мала клопоту — родила немовля».
Але вдома, покупаний, нагодований і заспокоєний, він виглядав значно краще, і, тихенько посопуючи уві сні, викликав зворушення.
— Він, напевно, Вадим, — назвав ім’я, яке серед визначених нами подобалося мені найбільше.
— Ні, тільки не Вадим. Вдумайся у значення: вадити, заважати, викликати незгоди.
— Костянтин? Це ж гарно звучить — «постійний»?
— Нічого подібного. Постійність не завжди на користь. Якщо він буде постійно пиячити?
— Сергій?
— Сер? Ми ж українці, наскільки мене не зраджує пам’ять.
— Микола? — мій терпець починав уриватися.
— Ми — Кола, а ви хто? — відверто насміхалася не з імен, а з мене Надія.
— Значить — Андрій, так би одразу й сказала.
— Ну що ти? Навіщо нам у хаті цілий рій Анд?
Я нерозуміюче глянув на дружину і почув:
— Треба бути сліпим, щоб, дивлячись, як син спить, не побачити, що він — Васько!
Не міг же я визнати себе незрячим. Крім того, сплячий малий чимось таки скидався саме на Васька. Але однаково — хіба нормально так знущатися з мене? Це просто якесь божевілля!
— Люба, я з тобою здурію, — все ще не в силі приховати нещодавнього роздратування, промимрив я.
— А без мене?
Це запитання залишилося без відповіді — не міг же дати їй фору, визнавши, що без її дивацтв у моєму житті не стане добрих і дорогих серцю несподіванок. «З тобою я здурію, без тебе я… помру».
Леся СМОЛКІ.