КОМУ І ЧИМ ЗАГРОЖУЄ ЯРОЩУК?

Кому і чим загрожує ця назва, зрештою, хто такий Ярощук, якого нема з нами 46 років? Чи його особистість адекватна тим, які закономірно повинні відійти у забуття, бо були проповідниками тоталітарного комуністичного режиму? З позиції заангажованих на суцільному осуді минулого це ніби й правильно: член КПРС, особа з вищого ешелону тодішньої місцевої влади. Однак не партійної, а самоврядного виборного округу, який діє і нині.
Ю.А. Ярощук був беззмінним головою обласної ради 16 років у найважчий період. І, до речі, депутатом Луцької міськради. До цієї посади, він, круглий сирота, доріс не осанною «керівній і спрямовуючій», а завдяки таланту організатора, інтелектуала, діловим і моральним якостям.

Його діяльність – це історія Волині, для якої він за своє коротке життя на цій посаді зробив більше, аніж його попередники і наступники до проголошення Незалежності.

Його діяльність – це історія Волині, для якої він за своє коротке життя на цій посаді зробив більше, аніж його попередники і наступники до проголошення Незалежності. Ще при житті він переріс свою епоху, багатьох тодішніх і теперішніх чиновників, його називали «народженим головою». На час його діяльності припадає найбільш помітний розвиток промислового, сільськогосподарського будівництва, освіти, культури, медицини, формується обличчя Луцька, райцентрів. На жаль, про це не знає нинішнє покоління і бачить не особистість, державника, патріота рідної землі, а посаду і членство в партії. Частково про нього йдеться в книзі одного із авторів цього матеріалу. При її підготовці він зустрічався з десятками людей, які знали Ю.А. Ярощука, і від жодного не почув невдоволення, критики на його адресу. Отже, незалежно від того чи буде у вулиці інша назва, в народній пам’яті він житиме як найталановитіший діяч, який вийшов з низів народу і дбав за нього. Рівень пошани до Юхима Ярощука показав велелюдний похорон, якого не знав і не знатиме Луцьк.

Ще при житті він переріс свою епоху.

Після його смерті у ставленні до інтелігенції настали сутінки. За великим рахунком нам пощастило, що головою облвиконкому став корінний волинянин, справжній патріот своєї землі, а не привозний генерал-східняк чи московит, як це тоді практикувалося. Хіба не колишніх комуністів ми обирали президентами України? Хіба мало колишніх членів КПРС при незалежній Україні опинилось на керівних посадах? Та про це мовчить Інститут національної пам’яті, як і його представник у нашій області. Звичайно, легше викинути з історії ім’я мертвого, аніж зберегти про нього пам’ять. А зміна назви буде означати кпини над Волинню, ігнорування думки краян, таким собі самобичуванням, місцевою меншовартістю: за всю історію область не дала достойного керівника, державника…

Бачте, наша історія зіткана не тільки з героїки, а й з горя, парадоксів. Суспільство обрало у 1991 році Президентом головного ідеолога КПУ – підрозділу партії, яка принесла стільки біди і горя для України і світу! В той же час на цю найвищу посаду не обрало В.М. Чорновола. Так, після проголошення Незалежності Л.М. Кравчук став іншим. Іншим, без сумніву, був би і Ю.А. Ярощук, якби його життєва дорога не обірвалася у 49 літ. В історію України ввійшли немало людей, які носили партійні чи комсомольські квитки, а нині їх (чи їхню пам’ять) вшановуємо, гордимося ними: Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, О. Гончар, І. Драч, П. Григоренко… А хто був біля витоків Народного Руху? Теж вони, разом із дисидентами.

Ні, ми анітрохи не сумніваємось в доцільності Закону про декомунізацію, який навіть запізнився. Однак окремі його положення, а особливо їх виконання, логічно викликають несприйняття, як і в цьому випадку. Парадоксально, але тут розробники і виконавці наслідують почерк тих, хто якраз насаджував більшовицькі ідеї: патологічне несприйняття минулого в стилі партійного гімну «Інтернаціонал»: зруйнуємо все до основи, а потім «ми наш, ми новий мір построім…». Або в стилі «порад» Людовіка ХІV: найкращий засіб боротьби з лупою – гільйотина. Запідозрити нас усіх у симпатіях до тої влади нема підстав, бо деякі з авторів розпочали практичну декомунізацію задовго до закону, тим більше до світоглядного формування членів комісії міськради.

Свіжий приклад. Розробник проекту згадуваного закону – Інститут національної пам’яті, поважна і потрібна установа. З його подачі депутати парламенту, який проголосив Декларацію про державний суверенітет, Акт Незалежності, утвердив Гімн, Герб, Прапор, заклав основи держави, не вважаються такими, хто здобував незалежність, навіть позбавлені ювілейних відзнак Незалежності. Причина: «у парламенті було багато комуністів, вибори були лише частково демократичними». От тепер вони стовідсотково «демократичні»! Отже, тоді голові Верховної Ради Л. Кравчуку треба було звертатись до депутатів так: «Хто за Акт Незалежності України? Комуністи не голосують!» Ото б ми «мали» державу. Чисту, без червоних. Щоправда, ніхто не збирається усувати «ганебний недолік», як і руйнувати те, що збудовано у комуністичні часи. Бо тоді з Волині треба було б зробити післявоєнну руїну, з Рівненщини на Світязь повернути АЕС, під Луцьк – рівненський «Азот», як це планувалось…

Щоправда, ніхто не збирається усувати «ганебний недолік», як і руйнувати те, що збудовано у комуністичні часи. Бо тоді з Волині треба було б зробити післявоєнну руїну, з Рівненщини на Світязь повернути АЕС, під Луцьк – рівненський «Азот», як це планувалось…

Зауважимо, що попри такий пункт закону перше скликання нарад і далі іменує «першим і демократичним», достойним поваги. Його депутатів в основному обирали за моральними критеріями, а далі — під впливом обставин — з прагматичних, територіально-егоїстичних міркувань. Тож і маємо те, що маємо. А щодо зміну назви вулиці Ярощука, то тут ініціатор перейменування не є піонером. Цей намір реалізував ще дуже запопадливий прислужник Москви, секретар обкому партії Єгор Поліванов, який діяв за принципом: «Партія сказала: «Надо!» – комсомол отвєтіл: «Єсть!» З його волі колишню (найдовшу в Луцьку) вулицю Ярощука перейменували на проспект Карла Маркса (нині проспект Відродження), готель «Світязь» на «Росію», кінотеатр «Промінь» – на «Москва». Йдемо тією ж стежкою?

Та й теперішній намір перейменувати на вулицю на Святого Миколая позбавлений будь-якої логіки: хай буде інша назва, аби не Ярощука, бо ж боязко, що хтось запідозрить у тобі трохи червоного. Св. Миколай – покровитель Луцька, біля міськради є йому пам’ятник, де відбуваються молебні, пошанування. Тепер це треба робити, виходить, і на вулиці, яка носить його ім’я і зразу стала «святою». Що принесе назва, окрім витрат? На честь святих можна перейменувати чи не третину вулиць. Не слід так бездумно розкидатися їхніми іменами. Ну ніхто із жителів тої частини міста, де стоять старовинні культові споруди і є хоч дуже маленька підстава, не порушують питання про перейменування вулиць на Хрестовоздвиженську, Покровську, святої Трійці, Петропавлівську.

Дуже блідо виглядають нові назви – Межова, Акацієва, Долинна, Новоброварна, Черешнева, Ліщинова, тут простір великий. Хіба у нас мало призабутих, достойних імен, причетних до історії Волині, Луцька, України? Де герої розстріляного Відродження, світла пам’ять розстріляних кобзарів? Є у нас вулиця Кравчука. Майже всі думають, що вона названа на честь першого Президента Л. Кравчука, хоча це прізвище академіка, волинянина Михайла Кравчука. Це й треба додати до назви. В той час, коли необдумано й алогічно ініціатори добиваються перейменування вулиці, їм не муляють очі аж дві меморіальні дошки, присвячені комуністичному публіцисту, антиукраїністу, хулителю віри Христової, Ярославу Галану. Вони поруч, майже навпроти міської ради, з іншого боку вулиці. Газета «Волинь» більше року тому писала про це, але реакція нульова.

Та й теперішній намір перейменувати на вулицю на Святого Миколая позбавлений будь-якої логіки: хай буде інша назва, аби не Ярощука, бо ж боязко, що хтось запідозрить у тобі трохи червоного.

І вже абсолютно неграмотним з боку мови і політики є пропонована назва – «Воїнів-афганців». Де ви бачите різницю у словах «українці», «афганці», «французи», «македонці» і т.д.? Це національність. Отже, наших хлопців зробили афганцями, бо ж з боку Афганістану були справжні воїни-афганці. Українці у складі тодішньої радянської армії воювали і в Сирії, Лівії, Угорщині, Чехословаччині, в Кореї… Назвемо їх «воїни-угорці», «воїни-корейці» і т.д. Ми, безперечно, вшановуємо і будемо вшановувати їх мужність, жертовність. Багато і молодих волинян повернулися звідти «вантажем 200». Воювали вони з примусу, але для корінного народу були такими, як нинішні непрохані «гості» із «братньої Росії» на Донбасі, в Криму. Тут уже кращою вважаю стару назву – «Воїнів-інтернаціоналістів». Є інформація, що питання перейменування вулиць пройшли громадські слухання. Хто про це чув?

Захист імені свого земляка – це не компартії захист, а честі Волині. Закон же не може враховувати всіх нюансів. У даному випадку це право і функція органів місцевого самоврядування.

Андрій БОНДАРЧУК – журналіст, письменник, почесний громадянин Волині, Луцька, рідного села Сереховичі, народний депутат України І скликання; Анатолій КАРПУК – заслужений лікар України, народний депутат України V-VІ скликань; Мирослав СТЕФАНИШИН – професор, композитор, заслужений діяч мистецтв України; Геннадій БОНДАРЕНКО – кандидат історичних наук, професор; Віктор ЛАЗАРУК – письменник; Василь ФЕДЧУК, Михайло ЮХТА – заслужені журналісти України; Юрій ВОЙНАРОВСЬКИЙ – заслужений діяч мистецтв України; Олександр СЄРГЄЄВ – мешканець вулиці Ярощука, від імені її жителів; Юрій КУДАЦЬКИЙ – голова Старовижівської районної ради; Ростислав ШИМАНСЬКИЙ – голова Сереховичівської ОТГ; Євдокія РОМАНЮК – директор Сереховичівської ЗОШ І-ІІ ступенів; Анатолій КАРПУК (м. Київ) – доктор економічних наук, академік Лісівничої академії, заслужений лісівник України; Сергій МУХА (м. Київ) – полковник у відставці…