В «Артеку» нас не вчили стріляти
Звістка про трагедію в Керченському коледжі приголомшила, але найбільше вразила інформація, що Владислав Росляков навчився стріляти у дитячому таборі «Артек». Саме там, де мені випала щаслива нагода відпочивати разом із волинською командою юних рятувальників у жовтні— листопаді 2013-го, тоді Крим ще був українським…
Назар ГАРБАРЧУК, студент Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського
Коли я ходив у дитячий садок, моя старша сестра Дарина їздила в «Артек». Вона розповідала цікаві історії про табір, у неї з’явилися друзі з усієї України. Тому я змалку хотів там побувати. І нарешті у десятому класі моя мрія несподівано здійснилася.
Нам дуже пощастило з вожатими. Саме вони створили невимушену позитивну атмосферу: кожен міг висловити свою думку, і його чули. «Артек» — це місце, де зовсім немає вільного часу, щоби займатися дурницями. Режим дня дуже насичений, починаючи з ранкової зарядки і закінчуючи вечірньою масовкою, яка значно цікавіша за будь-яку дискотеку, адже всі мали змогу показати власні танцювальні й музичні здібності та креативність. Крім того, впродовж дня проводилось багато естафет, квестів та різноманітних ігор. Ми вивчили відомі кожному артеківцю пісні й кричалки. Найбільше мені припала до душі: «Артеківець сьогодні — артеківець завжди», і я цілком згодний із цими словами.
Звісно, в усіх дитячих таборах було цікаво. Кілька разів я побував у нашому волинському «Супутнику» на Світязі, проте «Артек» — особливе місце. У мене тоді з’явилися друзі в Житомирі, Донецьку, Харкові, Одесі та Дніпропетровську. Я очікував певного мовного дискомфорту, однак усі ми вільно спілкувалися і добре розуміли один одного. Окрім звичайних артеківських буднів, у нас було 4 уроки щодня. Сама будівля школи вразила своєю багатоярусністю та заплутаністю коридорів, адже збудована на гірських схилах. Недарма учні її називали «Хогвартс» — як навчальний заклад із відомої книги про юного чарівника Гаррі Поттера. На відміну від фентезійного «Хогвартса», всі предмети викладали російською, окрім української мови й літератури. Здивувало мене вміння вчителя фізики перевести будь-яку тему нашого уроку на антиукраїнську, та й називав він себе «заклятим москалем». Ми неодноразово влаштовували з ним палкі дискусії, але ніякі аргументи не могли вплинути на нашого педагога.
Три тижні пролетіли надзвичайно швидко, а кожен день був настільки насиченим та особливим, що навіть не завжди вистачало часу, аби зателефонувати додому батькам.
Не забуду той прощальний загоновий вечір, коли ми зі сльозами на очах ділилися враженнями про зміну. Щойно автобус вирушив із Гурзуфа до Сімферополя, всі вже відчули сум і почали згадувати яскраві неповторні моменти, пережиті в таборі. Тому при виїзді з Міжнародного дитячого центру артеківці завжди аплодували. Гучні овації — це знак подяки за ті незабутні дні відпочинку.
…Через місяць після того, як я повернувся додому, розпочалася Революція гідності, а в лютому 2014-го — російська агресія в Криму. Саме тоді я зрозумів, що дитинство закінчилося, проте «Артек» назавжди залишився у наших серцях!
