Володимир Павлович не просто ходить на лови, а й заслужено користується авторитетом товаришів по дозвіллю.
У 85 років дід Володя — ще з рушницею за плечима!
Стаж найстарішого мисливця Ратнівщини — понад півстоліття. За цей час чоловік мав п’ять рушниць, а страви з дичини на його столі нікого не дивують. І скільки вполював — порахувати не може!
Володимир Павлович Захарчук із Ратного торік став почесним членом Українського товариства мисливців та рибалок. До речі, він єдиний у районі, хто має таке звання та у свої 85 літ під час сезону полювання не просто ходить на лови, а й користується заслуженим авторитетом серед мисливців, які називають дідуся Снайпером.
«Хіба то я зайшов? Рушниця завела!»
— Якби мені хтось сказав, що десь лежить заєць — забери, нізащо не пішов би. А ось закинути рушницю за плечі, пройтися лісами та вполювати вуханя чи лисицю — ото вже моє. І не заради м’яса — то бажання душі. Це добре розуміє тільки мисливець. Коли хтось дивується, що я в такі літа зайшов у якусь далеку місцину, здолавши декілька кілометрів, відповідь у мене одна: «Хіба то я зайшов? Рушниця завела!» — розповідає про своє хобі чоловік.
Володимир Павлович родом із Хмельницької області. На Ратнівщину потрапив у далекому 1960-му. За фахом — агроном, але п’ять років викладав хімію у Велимчому. Саме там придбав першу рушницю. Потім працював у райкомі партії, у райспоживспілці. Дідусеві є що згадати і не лише з лісових походів, а загалом із життя ратнівчан. Бо спілкувався з людьми, бував у всіх селах району.
Находившись, оздоровлююсь, солі «проганяю» і бадьорішим стаю.
— Не пропускаю жодного сезону полювання, — каже затятий мисливець. — Залишаюся вдома хіба на великі свята: Різдво, Пасху, Трійцю.
Поцікавилася у співрозмовника, як ставиться дружина до його хобі. Бути у вихідні без чоловіка майже впродовж усього життя, думаю, погодиться далеко не кожна жінка.
— Вона тепер уже звикла, хоча раніше на лови з ночівлею на день-два не хотіла відпускати, — відповідає усміхаючись і додає: — Моя дружина дичини не їсть. Я люблю сам поратись біля неї: і тушкую, і консервую, і пригощаю тих, для кого таке м’ясо — делікатес. Приїжджають діти, і їм баночку-другу дам. Хоча раніше тримав живність свою. Але гостинець із зайчатини чи качатини і з домашньої свинини — це різні речі, — мовить мисливець.
Послухавши, як захоплено дідусь розповідає про свої кулінарні здібності, розумієш, що справді любить займатися цією справою. Хоча каже, що споживати м’ясо з диких тварин не дуже любить, а ось пригостити когось — то з великим задоволенням.
На ловах і відпочиває, і сил набирається
— Тепер уже менше «намотую» кілометрів на полюванні, аніж раніше. Але, находившись, оздоровлююсь, солі «проганяю» і бадьорішим стаю. Кілометрів із п’ять пройдуся, але разів три відпочину. У лісі — краса. Насолоджуюсь нею, дихаю свіжим повітрям і відчуваю приплив сили, енергії, молодечого запалу, — захоплено каже Володимир Захарчук.
Цікавлюся, який найбільший трофей має дідусь-мисливець. Придбати ліцензію на кабана, лося чи козулю для нього задорого, тож ходить на полювання лише на зайців, лисиць та качок. Хоча трофей має — роги лося, які знайшов, збираючи гриби. Під час відкриття минулого сезону вполював два лиси, зайця, а ось нинішнього у лиса «промазав» і жартома сам себе порівнює з персонажем казки Миколи Некрасова «Дід Мазай і зайці».
Щодо порятунку дичини, то в його мисливській практиці траплялися й такі випадки. Зайця або качку, які самі потрапляють до його рук, чоловік шкодує і відпускає їх на волю або ж переселить, наприклад, куцохвостого в капусту. А вже під час полювання ця жалісливість зникає, залишається лише азарт…
Звірини і птаства у лісах та на болотах нині значно менше, аніж 50 літ тому, вважає дідусь, а зменшення їх кількості спричинила сама людина.
— Ви чули коли-небудь спів перепілки? Раніше вийдеш у поле — і заслухаєшся. А зараз їх значно менше, як і інших птахів та хутрових звірів, через отрутохімікати та осушення боліт, — зазначає старий мисливець.
...А ще серед хобі Володимира Захарчука — рибальство та вирощування розсади помідорів, перцю. Захоплюється і конваліями, які квітують у нього на підвіконні. Виносить їх із погреба за 20–24 дні до певної дати (дня народження, ювілею тощо) — саме стільки часу треба, щоб вони проснулися і розцвіли. Умудрявся дивувати ними навіть на Водохреще, а в березні свої конвалії кладе до пам’ятника Тарасові Шевченку, що в центрі селища.
Валентина ПИЛИПЧУК
