Україна могла б уже бути членом НАТО, якби Тимошенко підтримала Ющенка в боротьбі за ПДЧ*

Ще у 2008 році політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва Володимир Горбач попереджав, що «Європейська система безпеки», яку пропагувала Тимошенко, обернеться для України російською окупацією.

Однак цей факт зовсім не заважає лідеру «Батьківщини» маніпулювати питанням членства в НАТО і сьогодні та використовувати його в своїх передвиборчих агітках вже в 2018-му. Історія повторюється?

Під час виступу на ініційованому нею Національному форумі «Нова стратегія миру і безпеки» Тимошенко заявила, що Україна повинна була отримати членство в НАТО в обмін на відмову від ядерного статусу. Однак через слабку позицію у відстоюванні національних інтересів країна втратила цю можливість.

«27 років ми вели неефективну дипломатичну, оборонну політику і політику з безпеки. Треба визнати: відмова від статусу ядерної держави — ​наша історична помилка. Ми тоді могли стати членами НАТО, якби були непохитні у відстоюванні національних інтересів», — ​сказала лідер «Батьківщини».

Однак Тимошенко чомусь забуває додати, що й сама брала активну участь у тій неефективній дипломатичній, оборонній і безпековій політиці. У той час Юлія Володимирівна на посаді прем’єр-міністра України вдало ховалася за «чарівну» словесну формулу — ​«Європейську систему безпеки», якої ніколи не існувало як дієвої системи, але був політичний міф, що давав змогу певним лідерам ним активно спекулювати.

«Роль Юлії Тимошенко в історії розвитку відносин України з НАТО мало чим відрізняється від ролі Віктора Януковича».

«Якщо наша країна і мала якісь шанси отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) на саміті альянсу в Бухаресті у квітні 2008 року, то після візиту Юлії Тимошенко до Брюсселя вони розтанули остаточно. Укотре вибір шляху розвитку країни та реалізація одного з її стратегічних завдань виявилися заручниками досягнення цілей особистих, а кон’юнктурне рішення однієї людини одним махом перекреслило результати багатомісячної роботи десятків людей», — ​описує тодішні події в своїй колонці в «Дзеркалі тижня» (dt.ua) журналіст відділу міжнародної політики Тетяна Силіна.

«І в цьому сенсі роль Юлії Тимошенко в історії розвитку відносин України з НАТО мало чим відрізняється від ролі Віктора Януковича, який відвідав штаб-квартиру альянсу восени 2006 року і зірвав отримання Україною ПДЧ на саміті в Ризі. Правда, Віктор Федорович був послідовним у своїх діях і жодних листів на ім’я натовського генсека разом із президентом і спікером не підписував…

Юлія Володимирівна свій підпис під відомим «листом трьох» поставила і, судячи з усього, вирішила, що на цьому її зобов’язання, зафіксовані в коаліційній угоді щодо натовського питання, закінчуються. Роль агітатора та пропагандиста євроатлантичного майбутнього України — ​не для претендента на пост президента, котрий прагне отримати 50% плюс один голос населення країни. Тому що це не в її, Тимошенко, інтересах.

У Брюсселі, відкидаючи можливість для України приєднатися до ПДЧ у Бухаресті, вона йшла своїм «еволюційним шляхом — ​крок за кроком». Один крок — ​у бік Москви, куди їй доведеться їхати через три тижні й на два фронти вести боротьбу за зміну схеми газопоставок. Другий — ​у бік Партії регіонів, підтримка якої їй, не виключено, дуже скоро буде потрібна в боротьбі з президентом. Третій — ​на електоральний Схід, симпатії якого їй як повітря потрібні для реалізації головної мети…» — ​йдеться у статті Силіної.

* ПДЧ — ​План дій щодо членства в НАТО. 

Василина БУЛАВА, 
5.ua