Вимушений кредит МВФ…

Під час нещодавнього візиту до Києва канцлер Німеччини Ангела Меркель неабияку увагу приділила питанням цін на енергоносії. На зустрічі з нардепами вона закликала субсидувати газ тільки для справді незаможних та не спокушати населення думкою, що механізм субсидій зробить для когось це паливо безплатним.

Вибір: між популізмом та економічними злиднями

Рішення про здорожчання газу для уряду Гройсмана було над­важким. Адже міністри усвідомлювали, що цей непопулярний захід у передвиборчий період дасть вітчизняним популістам сильний електоральний козир і навіть може поставити під сумнів загалом реформування економіки, яка віднедавна демонструє хоч і обережне, проте стабільне зростання. Під час численних переговорів із представниками МВФ пропонувалися різні рішення, та щодо блакитного палива Фонд залишився непохитним. Однак без позики Україна напевне змушена була б оголосити дефолт, позаяк на наступний рік припадає чотирирічний пік виплат з обслуговування зовнішнього боргу — ​4,6 млрд доларів.

Нині можна почути голоси, що у дефолті немає нічого страшного, адже життя продовжується і після нього. Тільки яке життя? Курс гривні летить у прірву, ціни стрибають догори, а довіра інвесторів до держави (з відповідною стагнацією економіки) залишається нульовою протягом років, якщо не десятиліть. Це, на щастя, лише гіпотеза, але порівняно з нею нинішнє подорожчання газу — ​безневинна дрібничка.

Схоже, саме на такий сценарій — ​«держави, що не відбулася» — ​розраховували й у Кремлі. Адже справжня мета гібридної війни на Донбасі — ​відлякати від України міжнародних інвесторів. Без їхніх вливань розвиток вітчизняної економіки фактично неможливий. Так само на економічне знекровлення нашої країни спрямовані і провокації в Азові. У таких умовах дешевий кредит МВФ — ​чи не єдиний чинник стабільного розвитку держави. Інвестори отримують важливий сигнал: вкладати в Україну можна і треба.

Ющенко: «набралася боргів, як сучка бліх»

Звідки ж узялися державні та гарантовані державою зовнішні борги, лише обслуговування яких потребує наступного року майже 5 млрд доларів? Станом на кінець 2007-го Україна була винна зовнішньому світові 17,6 млрд. Стосовно ВВП сума була порівняно невелика, тож і з новими запозиченнями тоді проблем не було. 

Аж ось на посаді прем’єра з’являється Юлія Тимошенко. До 2010 року вона встигає набрати близько 23 млрд доларів зовнішніх позик. «Набралися боргів, як сучка бліх», — казав про цей період тодішній Президент Віктор Ющенко.

Прем’єр Микола Азаров виявився ще прудкішим позичальником. На момент їхньої з Віктором Януковичем втечі «за парєбрік» країна була винна вже 73 млрд «зелених» Чимала частина цих грошей йшла до Москви як переплата за кабальним газовим контрактом, підписаним тією ж таки Тимошенко. І країна тоді не воювала. Підприємства Донбасу і Криму працювали на Україну. Не було нагальної потреби фінансувати військо, оборонку, налагоджувати виробництво сучасних озброєнь.

На зустрічі з нардепами канцлер Німеччини Ангела Меркель закликала субсидувати газ тільки для справді незаможних та не спокушати населення думкою, що механізм субсидій зробить для когось це паливо безплатним.

І ось зараз «Батьківщина» з «Опозиційним блоком» кидаються «на захист народу» від тих, кому доводиться розгрібати авгієві стайні отаких захисників. До слова, найгаласливіша з них — ​Юлія Тимошенко — ​чудово розуміла і розуміє важливість співпраці з МВФ. Адже саме її підпис стоїть на меморандумі про співпрацю з Фондом 2009 року. Там вона від імені українського уряду зобов’язується привести ціни на газ для населення до рівня міжнародних. Та, мабуть, заради такої жаданої влади про це можна тимчасово не згадувати.

Дешевий газ — ​це міф

Критика уряду Гройсмана щодо газу грунтується на старій байці про дешеве паливо вітчизняного видобутку, якого має вистачати для населення та теплокомуненерго. Мовляв, підрахуємо собівартість його видобування, накинемо скромненький коефіцієнт рентабельності — ​і буде людям щастя, адже власник надр — ​український народ. Показовим у цьому сенсі є приклад однієї з найбільших країн-видобувників голубого палива — ​Норвегії. Власник її надр — ​норвезький народ, як і український, продає газ видобувникам, отримуючи з них чималу ренту за користування надрами. Гроші ці накопичуються у спеціальному фонді для наступних поколінь. Внутрішня ціна палива у Норвегії — ​на рівні загальноєвропейської. Так у цій країні роблять вигідними вкладення в енергозбереження та уникають корупційних ризиків, що виникали б через різницю зовнішніх та внутрішніх цін.

Українські видобувники так само користуються надрами не безплатно. За даними Мінфіну, відповідні надходження за 9 місяців нинішнього року становили понад 30 млрд грн, а в річному вимірі — ​40 млрд. Ці гроші в умовах, коли чимала частка вітчизняної економіки все ще залишається в тіні, для бюджету зовсім не зайві.

Як бачимо, «дешевий газ вітчизняного видобутку» — ​така ж утопія, як і дешеве збіжжя вітчизняного вирощення. Диспаритет зовнішніх і внутрішніх цін та цін для промисловості й населення породжує лише додаткові корупційні ризики. От і виходить, що українські популісти закликають боротися з корупцією, одночасно намагаючись створити для неї якомога сприятливіші умови.