Олександр почав життя з «чистого аркуша».
Шахтар втратив ногу в АТО, але знайшов кохання і себе у спорті
Двічі на тиждень Олександр Тарасюк відкладає милиці, аби пограти в баскетбол за команду «Київ-Баски»
У столиці чоловік орієнтується непогано, хоча й не місцевий. Родом він з Алчевська, що на Луганщині. Закінчив гірниче училище, 15 років працював на шахті, потім на Забайкаллі добував кварц. Звідти переїхав до Станиці Луганської, де проживав до війни 7 літ. Трудився спочатку на Луганському тепловозобудівному заводі, а потім — у залізничному локомотивному депо. Жив загалом, «як і всі на Донбасі». Допоки не довелося визначитися, на чиєму боці
Катерина ОЛЕКСЕНКО,
theukrainians.org.
Бойовики зруйнували його дім, дізнавшись, що він воює за Україну
— Коли Станиця поступово перейшла в руки сепаратистів, почалась і моя війна, — розповідає Олександр Тарасюк. — Це було у березні 2014 року. Тоді побачив сюжет по телевізору, у якому говорили: «Нас воює 5 тисяч…» — і дали номер телефону. Я не знав, куди йти, але те, що воюватиму за Україну, — це однозначно. От і подзвонив. Сказали приїхати в Кіровоград, там формували 34-й батальйон територіальної оборони. Так потрапив в армію. Чому пішов на війну? Коли я народився в Україні, то повинен її захищати, якби народився в Росії, природно, захищав би цю державу. Мені здається, що це цілком нормально.
«Ти біжиш, а по тобі стріляють!» — так пригадує чоловік свої три місяці війни. Загинуло двоє медиків і ще троє солдатів. Живими залишилися тільки він і ще майор із Десни, якому ударною хвилею відірвало руку. А Олександр втратив ногу. Бійці встигли звільнити Костянтинівку, Дебальцеве, блокпост «Балу» та закріпитись біля Гострої Могили. Саме тут у серпні 2014 року їхню розвідницьку групу обстріляли. У Дебальцевому, прийшовши після операції до тями, Олександр майже одразу взяв у руки заряджений автомат — ночами очікували нападу ворога, а тримати зброю могли не всі. У реанімаційній палаті місць не вистачало — там було повно танкістів із обгорілими руками та лицем. Тож він на інвалідному візку і чергував при вході на першому поверсі. Так два дні. А потім — в Артемівськ, Харків, — центральний київський госпіталь.
— Ми якраз о 6.30 ранку прийшли з бойового завдання, ніколи «сєпари» в цей час не стріляли, — розповідає Олександр. — Саме вирішили підзарядити мобілки. Завели генератор, вивезли з окопу — і тут вдарили «Гради» по посадці, по нас. Отак я й залишився без ноги. Навіть якби була можливість все змінити, пішов би захищати Україну…
На синьо-жовтій формі — прізвища особливих баскетболістів
Його війна закінчилась. Повертатись було нікуди, бо навіть домівку підірвали. Тому Олександр почав життя з «чистого аркуша». Зміг купити квартиру за те, що отримав «за відірвану ногу». Вдячний добрим людям та волонтерам, які допомогли. Після десятьох нових операцій уже в ірпінському шпиталі Олександр заново вчився ходити. У його житті відбулося багато змін: чоловік закохався, одружився, знайшов нову роботу, а ще — почав займатися спортом.
Зі станції метро «Дружби народів» Олександра постійно забирає Сергій Тріскач — один із ініціаторів створення київської команди з баскетболу на візках. Поки столична тільки формувалась, тренер львівських баскетболістів із річним спортивним стажем запросив киян випробувати себе на змаганні. Не встигли хлопці отямитись від навантаження перших тренувань, як довелося одягати синьо-жовту форму: на кожній майці — прізвище найціннішого гравця.
І тут вдарили «Гради» по посадці, по нас. Отак я й залишився без ноги. Навіть якби була можливість все змінити, пішов би захищати Україну.
Олександр легкими рухами крутить колеса візка до середини залу — починається тренування. М’яч скаче із рук у руки. Зосереджено кидає його до кошика. Відпрацьовує точність. Тут все, як у звичайному баскетболі.
— Це, в першу чергу, можливість спілкуватися, десь себе реалізувати, — говорить чоловік. — Телефоную хлопцям, які воювали в АТО та отримали важкі поранення й ампутації, запрошую їх на баскетбол. А вони говорять, що не сядуть на візки!
«Своїм прикладом показую – не здавайтесь, хлопці!»
І Олександр не соромився сідати на візок, бо... закохався. З Надією вони познайомились на київському протезному заводі. Спершу жінка доглядала його як медсестра, тепер — як любляча дружина. Чоловік нещодавно купив автомобіль та влаштувався на роботу в фармацевтичну компанію. А ще всиновив її 14-річну доньку від першого шлюбу. У професію чоловік не повернувся, бо «в Києві шахт немає — та й куди з однією ногою». Зараз він відвідує курси — вчиться на психолога. Хоче працювати з важко пораненими чоловіками. Каже: «Це — моє!»
— Молодим хлопцям після одержаних травм здається, що життя закінчилось. Хоча своїм прикладом я показую: дивись, я одружився, живу, навчаюсь, так що навпаки, все тільки розпочинається, — говорить Олександр. — Жити з однією ногою — не проблема! Сподіваюсь, що мій досвід хоч комусь стане в пригоді. Навіть якщо це допоможе одному не підняти руку на дружину чи не накричати на дитину, то вже добре. У будь-якому разі треба залишатись чоловіком. Ми ж для цього і народжені, щоб бути сильнішими і нашим рідним давати можливість не кулаком відчути цю силу. А бути добрішими…
На спортивному майданчику відчувається сила духу та незламність характерів. Важкий баскетбольний м’яч гучно вдаряється об підлогу. Олександр розраховує траєкторію. Готується зробити кидок. Навколо тиша. Її порушує лиш рипіння гумових шин. Чоловік упевнено набиває м’яч. Прицілюється... Розправляє руку — і м’яч у кошику.
