«Мої ліки – ​голка, нитки, бісер…»

Вишиває мати донькам… Україну

— Подруга, яка доглядає важкохворого батька, якось поскаржилася, що сама вже на межі нервового зриву. Я порадила їй зайнятися рукоділлям. На собі переконалася: коли твориш щось красиве, то звільняєшся від сумних думок, переживань, — ​розповідає Лариса Іванівна.

 Співчуваючи колежанці, жінка, напевно ж, згадувала про свою доню, яка вже понад 10 років опікується прикутими до ліжка недужими в Італії. Наталія, за словами мами, має добрий, але сильний характер. «Вибиває» у господарів гроші на ліки для підопічного, аби поліпшити його самопочуття. У попередній сім’ї, де медсестру з Луцька вважали членом родини, все було по- іншому. Там діти й онуки шанували батька й дідуся, а його доглядальницю дуже цінували. Коли ж старенького не стало і Наталя йшла з того дому, то подарувала своїм уже колишнім роботодавцям вишиті мамою картини. Таку згадку про себе залишала і в інших італійських домівках.

— Колись я казала доньці: «Краще я поїду, а ти працюй у Луцьку». Але після того, як провела ніч біля своєї тьоті в неврологічному відділенні, як побачила, які навантаження витримують медсестрички, працюючи з хворими після інсультів, як почула, які мізерні у цих дівчат зарплати, то й перестала кликати Наталю додому. Хоча й болить душа, що наших дітей держава виганяє на заробітки, а мій онук виріс без мами, — ​зітхає пані Леся, яка завжди в житті розраду знаходила у вишиванні.

Від негативних емоцій лікуюсь молитвами, улюбленою справою. 

Домашні колись жартували: «Ця дитина, напевно, і народилася з голкою». Щоправда, дівчинці із села Лище Луцького району не завжди вдавалося знайти час для улюбленого заняття, бо після уроків треба було йти з мамою на колгоспне поле. І коли тепер, на схилі літ, допікає біль у суглобах, пані Леся згадує важкі гарці з обрізаними буряками, осінній холод, який сковував руки.

А згодом можливостей творити диво на полотні стало ще менше. Вийшла заміж, влаштувалася на роботу. На заслужений відпочинок її відпустили, коли мала 38 років і 7 місяців трудового стажу. Найдовше трудилася інструментальницею на авіазаводі (нині підприємство «Мотор»), забезпечувала усім необхідним для роботи майже 1000 фахівців. І хоч до «заліза» ніколи душа не лежала, Лариса Іванівна справлялася. Вибору не було, бо підростали донечки, хворів чоловік, а у бідові 1990-ті далеко не скрізь можна було вчасно отримувати зарплату. Трудилася, як бджілка, але бодай годинку для вишивання завжди викроювала.

Ну а коли вийшла на пенсію, то змогла відвести душу. Уже підводить здоров’я, але жінка жартує: «Для мене найкращі ліки — ​голка, нитки й бісер…»

Світлиця на березі Сіамської затоки

Молодша донька пані Лесі уже понад 20 років живе у Таїланді. Відома історія на новий лад. Колись, на початку ХХ століття, лучанка Катерина Десницька стала дружиною тайського принца. І, можливо, за її прикладом наша землячка Неля Ігошкіна вирушила у далеку не відому тоді їй країну вслід за коханим чоловіком.

— Дочка навчалася у Києві, там і познайомилася з аспірантом-тайцем. Не буду приховувати, я була проти її заміжжя. Але Неля настояла на своєму. Вона у нас дуже наполеглива. Вирішила стати філологом, здобути вищу освіту — ​і домоглася свого, хоча спочатку вивчилась на картографа. Так і в особистому житті — привезла свого Тоні: «Мамо, це мій наречений, ми будемо жити у Таїланді», — ​усміхається Лариса Іванівна, яка нині, з усього відчувається, зятя любить і шанує.

Завдяки скайпу і вайберу жінка щодня спілкується з обома дочками. Але найбільше тішиться, коли від маленької онучки Таї чує українською (і без акценту): «Добрий вечір, бабусю!» Чоловік Нелі Сатхапон Суваначарія викладає в університеті, живуть вони у місті Сонгкхла на узбережжі Сіамської затоки, де побудували власний дім.

— Одну кімнату в ньому Неля хоче зробити українською світлицею. Знайшла у Лищі на горищі картини, які я ще малою вишивала, забрала із собою в Таїланд. А я ж їй стільки нових робіт маю передати, буде не житло, а музей. Дочка зберігає українське громадянство і свою віру. В Луцьку, як вони у нас гостювали, ми охрестили маленьку Таїсу. Зять не проти, щоб його дитина знала своє українське коріння. Онучка, окрім тайської, вчить у школі англійську, японську мови, а вдома переймає мамину рідну. А Неля уже володіє тайською, робить переклади, — ​гордиться дочкою пані Леся.

Трохи шкодує жінка, що досі не скористалася запрошенням своєї тайської рідні, не побувала у древньому Сіамі. Гортала альбоми з фотографіями, розповідала про свою нині вже покійну сваху Лауру, яка у 85 років сама справлялася із власним магазинчиком, була завжди бадьорою й енергійною.

— Я колись теж на завод за кілька кілометрів бігала пішки або їздила велосипедом, завжди багато рухалася. Але вже тоді відчувала скутість у суглобах, — ​зізнається пані Леся. — ​Від важкого ревматоїдного артриту дуже страждала моя мама, яка померла у 53 роки. Я ж намагалася запобігти хворобі. І народну медицину використовувала, і водні процедури щоранку робила. Але при цьому ще й доводилося думати, як дітей на ноги поставити. Бувало, їздила до Польщі на базари із такими сумками, що зрушити з місця їх було важко, на вокзалі у Хелмі ночувала. Чого ж дивуватися, що тепер болять ноги і спина?

Лариса Іванівна рано овдовіла. У її чоловіка діагностували туберкульоз. Як могли, рятували хворого, вишукували рецепти народних засобів, доповнювали ними лікування. І недуга начебто відступила. Але за якийсь час у глави сім’ї на легені з’явилася злоякісна пухлина, підступна хвороба вкоротила йому вік у 60 років.

— Коли переживала через доньчине заміжжя, то заспокоювала себе спогадами, як і сама в юності подалася за Володею у Киргизію. Головне, щоб була любов і взаєморозуміння. Втративши чоловіка, я багато чого переоцінила в житті. Дякую Богу за гарних і добрих дочок, за онуків, за те, що маю снагу і хист до творення ікон, картин. Від негативних емоцій лікуюсь молитвами, улюбленою справою. І це допомагає, — ​стверджує жінка.