То тепер я не горітиму у пеклі?

Релігія — ​це завжди політика

У батьківському селі є церква, туди в дитинстві рідні водили мене щонеділі, і я щось та й дізнався про те, як варто було б жити. Я вірив священику, знав, що православний, і змінювати віросповідання зовсім не планував. Але згодом мені розказали, що я «розкольник» і це, мовляв, продиктовано канонами церкви. Непросто було «перетравити» таку інформацію, бо якщо не вірити в усю цю історію про канонічність, то навіщо взагалі православ’я? Постала дилема: або покаятися у тому, що намагався бути християнином, але не там, або ж продовжити ходити в храм, де, ймовірно, немає «інструментів» для спасіння. З цим питанням я жив роками, але тут — ​Майдан, війна, вибори виграє Порошенко, домовляється з Ердоганом, Константинопольським патріархом, може ще там із кимось — і все, ​церква канонічна, розкольники наче навпроти, а я, можливо, і не горітиму в пеклі…

Бідні, бо… хитрі та скупі

«Шукати дурних». Приблизно так можна охарактеризувати роботу, яку запропонували моїй колезі-журналістці на одному з великих волинських підприємств. Фірма має кадрові проблеми. Оскільки працювати за мізерні гроші в нестерпних умовах нині охочих небагато, то бізнесмени замість того, щоб щось поліпшувати, підвищувати зарплату, наймають рекрутерів, котрі мали б їздити по селах, шукати бідних волинян, які від безвиході згодились би трудитися за копійки. Ті, хто ще не відкрив для себе, що в Польщі за ту ж роботу платять у декілька разів більше, інколи влаштовуються і на наші заводи. Моя знайома відкинула цю вакансію, бо в оголошенні про пошук працівників була вказана зовсім інша посада, а коли тебе дурять ще на стадії праце­влаштування, це добряче насторожує.

Вона вчилася у престижному столичному виші, жила за кордоном, тривалий час працювала журналістом і має амбіції знайти хорошу роботу. Щоправда, поки це їй не надто вдається. Але пошуки дають змогу побачити зсередини ринок праці, принаймні вузький його сегмент.

Довго розповідав про амбіційні завдання і перспективи, а коли зайшла мова про оплату, артистично округлив очі, почувши, що вона хоче отримувати не менше десяти тисяч гривень.

Наприклад, якось домовилася вона про співбесіду на посаду прес-секретаря. В оголошенні не було вказано, хто шукає собі працівника. Виявилося, що вакансію пропонує дуже відома на Волині політична сила. Зустрів журналістку один з очільників обласного осередку, офіційний мільйонер. Довго розповідав про амбіційні завдання і перспективи (ще б пак — ​на носі вибори), а коли зайшла мова про оплату, артистично округлив очі, почувши, що вона хоче отримувати не менше десяти тисяч гривень. Згодом з’ясувалося, що іншим пошукачам він пропонував 4,5 тисячі. В таку роботу не раз вляпувалося чимало моїх знайомих. Я впевнений, що той політик когось та й знайде, а потім якась студентка ще довго буде ходити і випрошувати зароблене,

Чи винні матюки, що люди погані?

Ніяк не можу зрозуміти, яке зло несуть лайливі слова для цивілізованого суспільства. Не скажу, що я геть «матюкальник», але логіка цього явища для мене з дитинства залишається таємницею. Чимало науковців досліджували цю лексику і, напевно, я не буду оригінальним, коли скажу, що матюки — ​це ширма, за якою суспільство заховало те, в чому соромно собі признатися: у людей не існувало слів, щоб означити свої огидні емоції, почуття. І вони настільки жахливі, що слово із трьох букв, яке, на думку деяких дослідників, колись означало пагін, стало чи не найбільшою образою особистості. Крім того, лайка у різних народів спрямована на найцінніші для людини речі, як-от матір чи навіть Бог. Це ж які цікаві метаморфози відбувалися протягом епох у нашій суспільній свідомості, що, не маючи жодних «брудних» слів, ми їх назначили для того, щоб жбурлятися ними у святі речі.

Якось мій син у садочку почав вживати слово «кака», і всі розуміли, що він «матюкається». Наш психолог порекомендувала не надавати цьому значення і сприймати непристойність як звичайне слово. Це подіяло, дитина забула про «каку». Можливо, така методика буде корисною і для дорослих.

Інколи простий охоронець благородніший за представників «еліти»

Подібних розповідей в інтернеті чимало, але не так часто вони трапляються в реальному житті, щоб проігнорувати цей випадок. Нещодавно в одному із магазинів на площі Возз’єднання в Луцьку пані поважного віку довго намагалася пояснити продавцеві, що їй потрібно. З огляду на все, у жінки були серйозні проблеми з мовленням. Нарешті вони визначились із товаром, і покупчиня почала шпортатися у гаманці, шукаючи гроші. Охоронець, який стояв поруч, дивився на це деякий час, а потім витягнув із кишені п’ятдесятигривневу купюру та кілька дрібніших і заплатив за відвідувачку. Коли бабуся це зрозуміла, вона кинулася обіймати кремезного чоловіка. Я познайомився з ним: з’ясувалося, що його звати Володимир, він цю жінку часто бачить, бо вона неподалік працює, от і вирішив допомогти! Думаю, не варто в цій історії шукати якихось глибоких висновків, бо вони й так очевидні, прості і добрі.