За 65 років у селі Василівна стала справді народною дохторкою

«Тоді в нашому магазині можна було купити хіба керосин і господарське мило»

Коли недавно ми побували в Сереховичах Старовижівського району в редакційних справах, то почули від жителів села: «А ви б про нашу Людмилу Василівну написали, яка багато років працювала в дільничній лікарні та ще й зараз людям допомагає». Новим адресам ми завжди раді, тож  зустрілися  і поспілкувалися  з Людмилою Корнісік — жінкою  поважного віку. І ніби разом із нею повернулися у далеке минуле, почули, яким непростим було життя на Волині у 1950-х роках. 

Із фотознімків дивиться на жінку її Іван.

— Після медучилища, — пригадує співрозмовниця, — я одержала направлення у Секунь Старовижівського району. Влітку приїхала в це село і працювала тут два роки. А це ж був 1953-й — аж страшно згадати, як тоді жилося. У сільському магазині можна було купити хіба що керосин і господарське мило. З продуктів — нічого... Пішки йшла у Ковель по хліб. У черзі вистоювала по два рази, щоб два буханці взяти (третій уже в одні руки не давали). Поки ді­йдеш до села, то майже з’їси той хліб. Він був як пластилін — ​глевкий, але голодний не перебирає харчами. От уже коли їхала у Стару Вижівку на якусь нараду, то там могла зайти поїсти у їдальню. Платила я хазяйці, в якої квартирувалася, 100 карбованців за харчі. Та що вона могла зготувати, коли олії навіть не було?! Одне слово — ​повоєння. І цим все сказано. 

«З п’яти літ мій Іван ріс сиротою»

Хоч уже в Секуні Людмила Василівна (тоді просто Люда) мала кавалера — ​випускника економічного факультету Львівського лісотехнічного інституту, все ж не судилося з ним пов’язати долю. Заміж вийшла за свого Івана, якого зустріла у Сереховичах. Сюди вона перебралася у 1954-му і працювала в дільничній лікарні.

Жінка бере фотоальбом і, гортаючи його сторінки, показує, зокрема, знімок, на якому вона зовсім юна, з гітарою в руках («дуже любила грати»). Такою приїхала на Волинь. А на іншій світлині — ​її чоловік («він був видний у мене, перший тракторист на селі»).

Настоятель місцевого храму благословив мене на труд, який не кожному довіряється: понад 25 років я пекла проскурки.

— Побралися ми 13 січня 1956 року. Більш як півстоліття прожили у парі. А ось уже сім літ, як немає мого Івана. Важким було його дитинство, бо змалку ріс сиротою. Добрі люди не дали пропасти: по хатах жив — ​то в одній сім’ї, то в другій. З війни багато чоловіків не вернулося або інвалідами стали на фронті. А городи треба обробляти, то Іван допомагав вдовам. Так і добував собі кусок хліба. Баба Федоська, у якої жив на той час, і весілля йому зробила. Правда, тоді він у люди вибився. Закінчив курси механізаторів, працював трактористом. А коли ми одружувалися, то був бригадиром тракторної бригади. Уже жонатим закінчив Житомирський інститут сільського господарства і мав посаду інженера в колгоспі…

А в молоді літа дівчина була нерозлучна з гітарою.

У словах Людмили Василівни — ​нотки ностальгії за тими роками, яких не вернути, за молодістю. Трьох дочок вони з Іваном виростили, чотирьох онуків діждалися. Дуже теплий спогад у жінки про роботу в Сереховичівській дільничній лікарні і неприхований жаль, що два роки тому цей медичний заклад закрили. 

— Якби мені колись хтось сказав, — ​мовить, — ​що це станеться, то я б нізащо не повірила, що до цього може дійти. Здавалося, в такому великому селі, як Сереховичі, лікарня буде завжди.

Увагу й повагу медсестра заслужила тим, що «як зробить укол, то й болю не почуєш». Тому-то паціє­нти з другого медсестринського поста просилися до неї, коли чергувала. 

А як тепер живеться на заслуженому відпочинку? 

— У праці, — ​говорить з цього приводу жінка, знову згадуючи про чоловіка: — ​Поки був мій Іван, жилося добре — ​гріх нарікати. А без нього трудно. Як ми залишилися вдвох із Валентиною (з матір’ю живе одна з дочок. — ​Авт.), то ще зразу корову не збували — ​три роки якось тягнули. Але ж то треба найняти, щоб хтось сіна накосив, привіз, і ми, як кажуть, здалися. Тепер наше хазяйство — ​кілька курок і собака.

«Була степовичка — тепер уже поліщучка»

— 65 років я вже на Волині, — ​каже співбесідниця. — ​Була степовичкою — ​стала поліщучкою. Чи бандерівкою, як нас з Іваном називали у моєму рідному селі, коли ми, бувало, приїжджали на Миколаївщину. Село Сереховичі за моєї пам’яті і розбудовувалося, і занепадало. Як я уже говорила, дільничну лікарню на 50 ліжок закрили. Непросто зараз людям живеться, бо роботи немає. Їде молодь хто куди, щоб копійку якусь мати. Або з дипломами університетів кавою на базарі торгує.

Сама ж Людмила Корнісік і тоді, коли на пенсію пішла, для односельчан так і залишилася медичкою. Кликали й кличуть укол зробити. І то не лише сусіди звертаються за допомогою, а всі, хто знає, яка в неї легка рука. Якщо вже про руки зайшла мова, то у Людмили Василівни вони особливі. І це відомо тим, кому робила масаж (ще й такий талант має). Не одного сереховичівця поставила на ноги. Ось і того дня, коли ми йшли з нашою героїнею вулицею села, то їй зустрівся один із недавніх пацієнтів. Зупинилася, поговорила з ним. Григорій (так його представила) три роки буквально лежав. По яких тільки лікарях і знахарях не їздив — ​не допомагало. А торік навесні після декількох курсів її масажу немов на світ народився. Уже й на велосипеді їздить. Тепер, за порадою своєї рятівниці, ходить до місцевого озера Серах купатися, «бо ж вода оздоровлює». І таких вдячних пацієнтів у жінки чимало. На її честь у багатьох родинах дівчаткам давали ім’я Люда — ​їх у селі понад 30. І коли вона йде вулицею, то чує звичне: «Добрий день, Василівно!»

Удвох із дочкою залишилася жінка в своїй оселі.

…А ще Людмилу Корнісік, яка розміняла дев’ятий десяток, можна побачити у місцевому храмі.

— На Волинь зі своєї Миколаївщини я приїха­ла атеїсткою, — ​каже вона. — ​Не знала, як руки скласти у церкві. Не могла подумати, що минуть роки і я співатиму у хорі. Більше того — ​настоятель місцевого храму благословив мене на труд, який не кожному довіряється: понад 25 років я пекла проскурки.

Людмила Василівна зізнається, що, стоячи у церкві, часто подумки звертається до свого покійного Івана і просить: «Забери мене, я вже нажилася». Хоч добре знає, що буде так, як Бог вирішить.