«Кличе до себе прадідівська земля»
Ці слова я почула від жінки з волинським корінням: народившись на Поліссі, вона багато літ прожила в Харківській області — майже за тисячу кілометрів від малої батьківщини. Але не забула її
Ми знайомі вже не один рік. Олександра періодично з’являється в редакції нашої газети — приносить оголошення у службу знайомств. Текст дуже лаконічний, а ще незвичайний тим, що в ньому обов’язково зазначається: «Самотня жінка — інвалід дитинства — хоче познайомитися з таким же скривдженим долею чоловіком». Під час чергової зустрічі бідкалася, що пошуки, на жаль, безуспішні. Власне, дзвінки були, але телефонували лише... здорові люди. Чому ж серед них не побачила потенційного обранця?
Після недавнього візиту Олександри не втрималася і запросила до розмови, щоб більше дізнатися про неї, а відтак одержати і відповідь на своє «чому?» За рядками оголошення, як виявилося, — непроста доля. І проблема не лише в самотності, а в тому, що, проживши багато літ вдалині від малої батьківщини, ця жінка настирно йде до того, аби повернутися до прадідівської землі.
Чому ж серед них не побачила потенційного обранця?
Народилася вона у селі Самари Ратнівського району. Батьки у пошуках роботи виїхали у Чугуїв на Харківщину, коли мала лише три роки. Тато помер молодим — саме під час відпустки у рідному селі, тож тут його і похоронили. І мамочка (жінка тільки так називає матір) дуже хотіла знайти спочинок на отчій землі. Відчуваючи кінець свого життя, марила поверненням у Самари. Не склалося. Дев’ять літ тому, на 77-му році, вона померла в Чугуєві. Там і могилка її, як розповіла Олександра.
— Коли я жила з мамочкою, то самотності не відчувала, — каже жінка. — А як її не стало, то три роки я плакала, ридала. Якось стояла у храмі, молилася за спокій дорогої людини, і враз осінило: раз Господь залишив мене на цьому світі (за три роки після смерті мамочки не померла, не збожеволіла з горя), значить, я комусь потрібна. Треба мені шукати споріднену душу. От би зустрівся вдівець — інвалід дитинства. Може, в нього донечка є — нам би разом було легше у цьому непростому світі.
Тоді й почалися поїздки на Волинь. У Самарах уже рідних нема. Тож зупинялася жінка у Луцьку, наймаючи тут собі тимчасове житло. Писала оголошення, шукаючи такого ж обділеного долею чоловіка, аби бути «нарівні з ним, щоб не дорікав, ніби спокусилася на його багатство». Хоч і не близька дорога із Луцька до Самарів, але якщо із Харківщини прибула сюди, то що вже ще якісь півтори сотні кілометрів подолати. Їде на Ратнівщину, бо хочеться пройтися тими стежками, якими ходила мати, побувати на могилі батька.
У розмові Олександра переходила з російської на українську, зазначаючи, як їй приємно чути рідну мову. У Чугуєві вона має квартиру. І якщо вже, міркує, їй не зустрінеться близька душа, то хоче бодай власне житло поміняти на Волинь, щоб бути ближче до свого коріння. І насамкінець запасний, як мовиться, варіант є — доживати віку у якомусь притулку для престарілих. Але, знову ж таки, тільки на Волині.
Такий задум жінки, у якої і здоров’я марненьке, і пенсія мінімальна. Насамперед розраховується, як розповідала, за комунальні послуги. «Якщо на хлібчик і воду залишиться — то й добре». Можна лише подивуватися, що Олександра при таких життєвих «розкладах» не озлобилася на все і всіх. І побажати їй удачі у пошуках рідної душі: щоб все-таки не згодився той останній запасний варіант — життя в притулку.
