Американська родина удочерила 16-річну хмельничанку

«До тата більше не повернусь»

Ілонці був рік, коли мама принесла її у будинок маляти. Попросила прихистити дитя тимчасово: мовляв, складні життєві умови — ​жити ніде, з чоловіком не ладять. Наталя приходила до дівчинки, провідувала. Коли їй виповнилось три рочки, забрала. І батько змилостивився, пошкодував, що сидить дитя під лотком, за яким торгує мама, — ​покликав обох у свою хмельницьку квартиру. Та згодом мами не стало. Залишилася з батьком удвох.

…Маленька школярочка все частіше бродила вулицями до пізньої ночі, знаючи, що вдома її ніхто не чекає. Там було голодно і холодно. Батько роботи не мав і не шукав, жив-пив на доньчину допомогу по втраті годувальника. Виховував дівчинку по-своєму — ​часто стусанами і ремінцем. А ще постійно приводив нових мам і змушував дитину, аби та просила їх залишатися з ними жити, бо інакше, лякав, покінчить із собою, і буде Ілоночка зовсім одна.

Батько казав: «Добре тобі — ​живеш у теплі, затишку, нагодована. От би й мені так».

А потім сталося так, що після чергового «виховання» стусанами відповідні служби привезли Ілону до дитячого будинку Хмельницької обласної ради. Батькові ж, відповідно до законодавства, дали рік, аби привів свої житло й життя в порядок. Попервах він приходив до доньки. Навіть телефон подарував, аби бути на зв’язку з дитиною. Проте за кілька днів передумав — ​відібрав мобілку. Із заздрістю (!) казав: «Добре тобі — ​живеш у теплі, затишку, нагодована. От би й мені так». Мабуть, найбільше давалося взнаки те, що доньчиної допомоги вже не отримував.

Минув рік. Батько не навів ладу ні в хаті, ні в своєму житті. Дівчина з сиротинця додому повертатися не захотіла, відтак і позбавили чоловіка батьківських прав. А він і не заперечував.

«Ось бачите: ​це мама зі мною!»

— Ілона була важкою дитиною, — ​каже директор дитячого будинку Оксана Верясова. — ​Поступила до нас у дуже складному психологічному стані. У неї доволі часто траплялися істерики, вона не вміла спілкуватися з ровесниками, бо в лексиконі в основному переважала нецензурщина. Два довгі роки пішло на повну адаптацію. Любов, увага, турбота, праця педагогів, психологів і лікарів зробили свою справу — дівчинку тепер не впізнати. Вона компанійська, добре вчиться, дуже гарно співає, займається рукоділлям. Одне слово, розумничка.

Єдине, що взяла Ілона з дому, — ​це альбом, у якому були світлини неньки. «Ось бачите: це мама зі мною!» — ​показувало дитя. «Та то ж будинок маляти», — ​казали вихователі. «Але ж мама до мене прийшла!»

— Вона розповідала про маму гарні історії. Ніколи не сказала про цю жінку поганого слова, — ​пригадує Оксана Володимирівна. — ​Але чи то правда була, чи дитячі фантазії, ми не знаємо, бо та мама теж пила — ​через оковиту й покинула рано цей світ. Тож дитя ніколи не бачило добра…

«Покажи, де могила неньки. Попрощатися хочу»

Існує така українсько-американська програма, за якою дітки, позбавлені батьківської опіки, сироти їздять у канікулярний період на відпочинок до Америки. Живуть там у родинах.

— Хоч справжню сім’ю побачать, — ​каже з цього приводу Оксана Верясова, — ​бо у більшості з них асоціації про родину пов’язані зі страхом, пиятикою, болем.

Ілона їздила на такий відпочинок чотири рази. Завжди потрапляла у різні сім’ї. Скрізь їй подобалося. Проте родина, у якій побувала під час останньої мандрівки за океан, припала до душі найбільше. «Ти хочеш з нами жити завжди?» — ​запитала американська мама. — «Д-у-у-у-уже!» — ​вигукнула. «Значить, будемо молитися, аби все у нас вийшло».

Усе вдалося! На день Ілониного шістнадцятиліття відбувся суд. Американській сім’ї дозволили удочерити хмельничанку Ілону Кравчук. Дівчинка залюбки дала згоду. Вона подзвонила до батька: «Покажи, де могила мами, попрощатися хочу». Він завів. Вислухав, куди їде дитина. Не перечив.

А через десять днів Ілоночка з новими батьками вирушила за океан. У неї починалося нове життя. «Я молилася, просила у Бога, щоб він мені допоміг. І Господь почув мене, — ​зізналася дівчина директору дитячого будинку. — ​У своїй кімнаті я відведу стіну під світлини. Там буде фото мами Наталі. Вона мене народила. Я її люблю…»

Ілона спілкується у соцмережах із друзями й вихователями, запевняє, що щаслива, дуже щаслива. Дай Боже всім скривдженим дітям таких поворотів у їхній долі.

Леся САДОМСЬКА м. Хмельницький.