Історія 16+: Чужі вікна

Щасливі епізоди з життя мешканців, а також нещастя, які відбуваються час від часу з кимось із них, — як на долоні. Он на другому поверсі мати сварить дочку за розбите горнятко, а на третьому — чоловік прийшов з роботи і приніс жінці якийсь подарунок у пакунку, і та, задоволена, висить у милого на шиї, радісно дрібочучи ногами в повітрі.

Найкраще все видно і чутно зараз, улітку, коли відчинені вікна, відсунуті штори, бо взимку спостереження за пожильцями нагадують перегляд німого кіно, коли бачиш тільки найвиразніші жести через непоступливий тюль, і тоді послужлива уява домальовує сюжети, дає змогу фантазувати, придумувати кульмінації та розв’язки того чи іншого дійства, яке відбувається в певній родині.

Я знаю, як нам допомогти. Хоч за природою — ​левиця, але зв’яжу свої кігті й упаду йому до ніг. Він стане моїм. 

Дуже цікаво жити в будинку, від якого рукою подати до сусіднього. Це нагадує епізод з казки про Кая і Герду, яким, щоб ходити в гості одне до одного, не потрібно було спускатися сходами і потім підніматися вгору, а варто було переступити з одного на інший водогінні жолоби, які розташувались буквально впритул.

Щось подібне відчувають і мешканці наших будинків, біля яких часто панує тиша: нікому нема охоти репетувати, щоб бути почутим сусідом. Варто тільки неголосно обізватися, і той, до кого звертаються, уже або на балконі, або виглядає у вікно. А нещодавно я перенесла свої спостереження на вікна, розміщені безпосередньо навпроти моїх, бо побачила в них нові обличчя: чоловіче і жіноче. Ця пара тільки–но переїхала сюди, тому спостерігати за ними було особливо цікаво. Адже «розпорядок» дня в інших квартирах давно відомий.

Зараз п’ята. А це означає, що з вікна другого поверху долинуть звуки піаніно. О шостій пролунає з кухні третього: «Жінко, я прийшов, допоможи мені втрапити у спальню». А о пів на сьому з півгодинним запізненням (така реакція у дружини) розпачливо пролунає: «Ой, зв’язалася я з п’яницею проклятущим. Казала ж мені мати, що не перероблю його, — не вірила. Пропала моя головонька на віки вічні». О сьомій уся жіноча рать збереться біля телевізорів, оплакуючи долю героїв чергового серіалу, на годину забуваючи про власні життєві проблеми і нещастя. О восьмій сусід з п’ятого вийде на балкон і, наспівуючи «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» буде у такий спосіб «сигналізувати» друзям–випивохам, що дружина от–от вийде з дому (їй на нічне чергування), що до зустрічі «на трьох» треба ще трішечки почекати. О дев’ятій малеча з’явиться у спальних кімнатах, а з десятої до дванадцятої — у вікнах вмикатиметься і гаснутиме світло — дім занурюється в сон.

Останній тиждень моя увага прикута до вікон навпроти. Симпатична пара, що оселилася за ними, дуже цікава. Він схожий на дикого звіра з плавкою ходою, вона — ​миленька, довгокоса, приємної зовнішності. Таких, як ця жінка, проходить вулицею 5–6 за годину.

Усі вікна в їхніх кімнатах були широко відчинені, безсоромно оголені — ​тюлеві завіси відсунуті, тож могла спостерігати за кожним жестом нових сусідів.

А ті були незвичні… І коли мені стукнуло б уже за таке число літ, яке дало підставу моралізувати, поведінка «солодкої парочки» здавалася б тоді  непристойною, вульгарною і відразливою, неодмінно викликаючи фразу «а в наші роки так не поводилися». Хоча слово «поводилися» тут стосується лише чоловіка, який експериментував. А жінка було просто об’єктом цього процесу .

Поведінка чоловіка дуже нагадувала дії Міккі Рурка з відомого фільму «9 1/2 тижнів». Герой був дуже розкутим у любовних іграх, поводився легко, невимушено і природно. Як і мій новий сусід.

Звідки мені це відомо? Бо в дев’яноста зі ста випадків любовна прелюдія відбувалася перед самими вікнами, не закритими через спеку ні шторами, ні тюлем, тож могла спостерігати за «анатомією кохання».

Чоловік удавав, ніби не розуміє, що всі його «передвіконні» жести видно всім пожильцям. Хоча, певно, я була чи єдиною, хто щоразу спостерігав за любовною містерією.

 Він завжди намагався «заскочити» свою партнерку зненацька. Це його дуже збуджувало. Ось молода жінка схилилася над горщиками з квітами. Вона поливає їх, копирсається в землі, наспівує. Він підходить до неї ззаду. В руках у нього ножиці. Чоловік різким рухом розрізає прозору легеньку кофтинку на спині, здирає її з жінки. На секунду в сонячному промінні зблискують гарні, ледь вкриті засмагою груди, які тут же ховаються в широких чоловічих долонях. Тоді він притискає її до себе і, вкриваючи жіноче тіло швидкими несамовитими поцілунками, зникає з нею в глибині квартири… Якось, роздягаючись, мала необережність підійти дуже близько до вікна, почувши знадвору чиїсь роздратовані вигуки, і тут же зіщулюється — ​її спину починають вкривати морозивом, і гострі білі зуби вже злегка покусують вузькі беззахисні плечі.

Дивлячись на це, я шаленіла. Свідомість засліплювало дике бажання, і я майже не відчувала різниці між собою і тією жінкою. Маючи багату уяву, переносила її відчуття на себе.

На жінку ж ці ігри справляли зовсім мале враження. Коли чоловік наближався до неї, вона швидко, але водночас якось зовсім неохоче, вимушено натягувала на своє обличчя вираз любострастя. І мені навіть «через дорогу» було видно, що їй це все зовсім не до вподоби, що вона просто терпить його шалений темперамент, бо не хоче втрачати цього вродливого мужчини.

Ця пара тільки–но переїхала сюди, тому спостерігати за ними було особливо цікаво.

«Це нечесно», — ​подумала я. Навіщо він їй, якщо всі його вигадки зовсім не подобаються? І вирішила діяти. Якось, коли жінка вийшла з дому, побачивши силует чоловіка біля одного з вікон, крикнула йому: «Чи не могли б ви зайти до мене на хвилинку — ​у мене проблеми з краном» (усі знали, що чоловік розуміється в сантехніці).

Він уперше за весь час проживання в будинку уважно глянув на мене (а дивитися є на що!) і кивнув головою, а через хвилину вже дзвонив у двері моєї квартири. Зайшовши до ванної, чоловік кілька разів крутнув усі крани, які працювали безвідмовно, і здивовано й трохи роздратовано сказав: «Шановна, що все це…» Він не встиг договорити «означає», коли я з’явилася на порозі голісінька і, не давши йому отямитися, рвонула на ньому дорогу гарну сорочку. Ця ніч не мала закінчення.

Побоюючись, щоб від наших стогонів і криків не впав будинок, ми пішли у парк і розігнали всіх, напевно, бродячих котів і собак, які заблукали туди. Повертаючись вранці в тісно переплетених обіймах, біля вхідних дверей ми зустрілися з НЕЮ. Вона виходила з будинку з великою сумкою, у якій були її речі. Мене здивувало те, що з вуст жінки не зірвалося жодного слова докору, навпаки, в обличчі, споганеному безсонною ніччю, читалося якесь спустошення, змішане з полегкістю.

…Тепер я розумію цю жінку. Олегові сексуальні наскоки сидять мені в печінках. Ні-ні. Ви не зовсім правильно мене зрозуміли. Я дуже люблю кохатися. Але мені подобається це робити у відносно «відведених» для цього місцях. Я не можу займатися коханням, скажімо, на вулиці, хай навіть уночі, бо мені дуже не хочеться бути облитою світлом фар, не подобається мені таке «дійство» у сусідки на кухні, куди ми з ним після скаженого танцю забігаємо «на хвилинку випити води». Крім того, фантазії Олега вже майже на нулеві. І тепер він настійно вимагає, щоб я стала їх авторкою. Тут за день так втомишся.

Але, як і попередниця, поки що наліплюю на обличчя маску любострастя. Не хочеться втрачати такого уважного симпатичного чоловіка, який мене обожнює, не звертаючи уваги на інших, значно красивіших за мене жінок.

Олег тепер живе у мене. Кімната, яку до того він винаймав із подругою, здається, ще й досі ніким не заселена. Е, ні. Що я бачу? Це ж треба було так відволіктися від спостереження за чужими вікнами!

Тут оселилася якась молода пара: приємної вроди жінка і «гераклистий» чоловік з таким обличчям…

Ось він стоїть біля вікна. Вона тихенько зі стільцем у руках наближається ззаду. Опускає його на підлогу. Вилазить. Просовує вузьку долоню під сорочку і починає пестити сильне чоловіче тіло. Ось він поклав руку на підвіконня. Жінка з’являється поруч. Нахиляється, бере його долоню у свої руки й починає обціловувати швидкими іскристими поцілунками. Мене це заводить, а він — ​як кам’яний. Мені подобається його незворушність. Я його розумію. Ми з ним — ​товариші по нещастю. Обоє прийшли з роботи втомлені, а на нас влаштовують розбійницькі напади.

Я знаю, як нам допомогти. Хоч за природою — ​левиця, але зв’яжу свої кігті й упаду йому до ніг. Він стане моїм. Уже знаю, як це зробити. Поділитися з вами секретом? Ну, ні. Це вам не шматок хліба — ​це мистецтво спокуси.

Казала ж, що мені це вдається. Цікаво, як довго не заглядатиму тепер у чужі вікна?

Леся СМОЛКІ