Олександр Остапюк, Микола Кузьмич та Юрій Фініковський (зліва направо) під час обстеження давньоруського міста.
Слідами короля Данила
Під час обстеження городища літописного Угровська знайдено старожитності XII–ХІІІ століть
Точне місцерозташування таємничого міста довгий час науковцям було невідоме. Поляки пробували шукати його залишки на своєму березі Західного Бугу. Проте у 1990–х роках розкопки волинських археологів на чолі з Олександром Остапюком та Юрієм Мазуриком поставили крапку в дискусіях, бо було підтверджено, що Угровськ розташовувався неподалік нинішнього села Новоугрузьке Любомльського району. Стародавнє городище входить у прикордонну смугу, тож любителям чорної археології потрапити туди непросто. Саме завдяки цьому воно добре збереглося.
Разом із директором Любомльського краєзнавчого музею Юрієм Фініковським, головним зберігачем фондів цієї ж установи Олександром Остапюком та підприємцем Миколою Кузьмичем, якого називають не інакше, як меценат і давній друг музею, їдемо до Західного Бугу. Дорогою Олександр Дмитрович розповідає легенди про кожне село, яке минаємо: Миловань так назвали тому, що у цю місцину князь приїжджав на полювання, зустрів дівчину і милувався нею, у Гороховищі нібито шведи під час Північної війни загубили кілька мішків гороху.
Коли потрапляєш туди, де стояло літописне місто, то завжди відчуваєш певний трепет. Це ж тут король Данило розбудував укріплення, встановив єпископську кафедру, звів вежу біля переправи через річку (її залишки вже в наш час знайшли археологи). Літописи свідчать, що Данило бував тут особисто.
Літописи свідчать, що Данило бував тут особисто.
Нині навколо нічого не нагадує про давню велич. Городище, ще цілком голе до Другої світової війни, тепер приховують хащі. Проте досі збереглися рови навколо міста. У ХІХ столітті Західний Буг у цьому місці змінив русло. Відтак течія почала розмивати пагорб. З часом чи не половина його зникла під водою. Відомий дослідник–волинезнавець Олександр Цинкаловський у довоєнні часи обстежував городище і знаходив давні мечі, що стриміли просто з крутого схилу. Тепер примхливий Буг повернувся у старе русло.
Розходимося пагорбами. На піщаних видмах бачимо сліди звірів. Микола Кузьмич, як колишній лісівник, авторитетно показує, де пройшов (саме так, бо кроки невеликі) олень. А я вже й сам помічаю відбитки ратиць косулі. Слідів (старих і зовсім свіжих) тут сила–силенна! Таке враження, що ми на господарському дворі чи посеред вольєра. Тварини відчувають, де можна заховатися від мисливців. Тож прикордонна смуга захищає не лише кордон та археологічну пам’ятку, а ще й звірину.
Обстеживши городище та довколишні місцини, де існували поселення, вдалося зібрати трохи кераміки давньоруських часів, кілька свинцевих грузил (одне з них із півдолоні розміром), цвяхів, уламок ножа. Траплялися предмети і часів Другої світової війни. Адже на пагорбі, що височів над околицею, совєтські прикордонники облаштували спостережний пункт. Також знайшли кілька різних гільз (пістолетних, від ракетниці). Деякі з них розірвані. Найцікавішими знахідками можна вважати верхівку мінометної міни та уламок залізної шпори XIII століття, де збереглося навіть невелике коліщатко.
Разом з Олександром Остапюком довго придивляємося до урізу води біля городища. Олександр Дмитрович твердить, що колись там лежав квадратний камінь червоного кольору. Але ми його не зауважуємо. Вочевидь, рівень річки піднявся і каменюка тепер під водою. Зате натрапляємо на цілі мережі бобрових ходів. От цим гризунам тут справжнє роздолля.
Додому повертаємося надвечір. До самого Любомля Олександр Дмитрович розповідає про скарб, який знайшли за Польщі під дубом поблизу літописного міста, про полкове знамено та казну, що їх заховали червоні кіннотники при відступі з Польщі у 1920 році та про підземний хід, який ішов з міста до річки. Любомльщина має ще багато таємниць.
Угровськ чекає своїх дослідників.
