«Нема таких сімей, життя яких пройшло б під вічно квітучим букетом»

«Свою майбутню дружину я побачив уперше на фотознімку»

Вони могли б ніколи не зустрітися, бо Олександр жив у селі Радомишль Луцького району, а Зіна — ​в Олиці Ківерцівського. Тільки ж усе складалося так, що коло, як мовиться, звужувалося, аби звести їх разом. У 1952 році хлопця призвали на строкову службу. Опинився він аж в Узбекистані — ​у Фергані. І тут, у школі авіамеханіків, йому зустрівся Коля Павельчик. Виявилося, він учився у Володимирі-Волинському разом із Зіною, яка обрала фах бухгалтера. Через нього вони й познайомилися.

 — ​Свою майбутню дружину я вперше побачив на знімку. Це було так, — ​розповідає чоловік, пригадуючи далекий час свого армійства. — ​Якось Коля показав мені фото, на якому було декілька дівчат. Одна з них мені впала в око. Я й попросив її адресу. На це Коля сказав: «Не буде вона тобі писати, бо й на мій лист не відповіла». Я ж наполягав на своєму: мовляв, ти дай адресу — ​мені вона не відмовить у листуванні.

Якщо він тобі суджений, то відслужить і сам приїде. А як ні, то і тут знайдеш хлопця. 

Зіна Іванівна, слухаючи цей спогад чоловіка, уточнює, як же її знімок у Миколи Павельчика опинився. А було так: коли цей хлопець ішов в армію, то попросив коменданта (а вона вже згодом розповіла про це Зіні) зайти в кімнату, де жила дівчина, і взяти світлину з її альбому. Так і зробила, виправдовуючи свій вчинок тим, що її син тоді служив в армії, тож розуміла призовника і не могла йому відмовити.

— Я справді не відписала Колі, — ​говорить Зінаїда Іванівна. — ​Подумала, як учились разом, то й не підходив до мене. Чого ж тепер з армії пише? А ось, коли мені Саша написав, якого я зовсім не знала, то не змогла його листа залишити без відповіді. І знаєте, чим він мене спочатку взяв? Його лист як прийшов в Олику, то листоноша несла конверта, ніби якусь цінність. Вручаючи мені, сказала: «Двадцять років працюю на пошті, а такого не бачила». В Олександра почерк був дуже гарний. А ще ж він не просто заадресував конверт, а вималював кожне слово.

Згодом вони обмінялися фотознімками, і Зіна побачила незнайомця, який виявився хлопцем не лише з гарним почерком, а й з почуттям гумору. Він не тільки їй писав, а й батькам її: бережіть, мовляв, для мене Зіну. А одного разу дівчина одержала з Фергани незвичайного листа.

— Писав Олександр, — ​розповідає Зінаїда Іванівна, — ​що пришле мені виклик (чи то запрошення), щоб я приїхала до нього. І вже там, у Фергані, ми мали поженитися. Я до батьків з тим листом. Тато каже: «Дай карту — ​подивимося, де та Фергана». А як глянули, яка то далека сторона, то мама всі мої плани, які, може, й жевріли, обрізала з коренем: «Знаєш що, дитино, на цьому хлопцеві світ клином не зійшовся. Я тебе туди не пущу — ​ще вб’ють на чужині. Якщо він тобі суджений, то відслужить і сам приїде. А як ні, то і тут знайдеш хлопця».

Незабутній весільний день, коли і зимової пори в душі цвіла весна.

«Налили йому сто грамів горілки — ​цілий вечір їх пив. Ну як такий хлопець не сподобається батькам?»

А зустрілося майбутнє подружжя вже тоді, коли Олександр як хороший учень школи авіатехніків в числі ще чотирьох солдатів одержав направлення із Фергани в Кам’янець-Подільський Хмельницької області. Їздив він до Львова у відрядження, а то ще на пару днів і додому. А цей шлях пролягав через Олику. В одному з листів запропонував Зіні, щоб прийшла на станцію, — ​хотілося, певно, побачити, яка ж то дівчина, яку знав лише з фотознімка, у житті. Згадуючи про це, Зінаїда Іванівна каже:

— А я собі подумала: до станції «Олика» — ​дев’ять кілометрів, а поїзд дві хвилини стоятиме. Практично дивилася на речі: може, побачимося, а може й ні, і даремною буде вся затія. Не пішла. А в той день, як Саша мав їхати через Олику, до мене на роботу прибіг мій брат і каже: «Йди додому — ​твій літун (так його називали, бо в авіації служив) уже у нас у хаті». Йду, а ноги не слухаються. Хвилююсь: який же то він, що то буде за зустріч? Відкриваю двері, переступаю поріг. Мама чистить картоплю — ​готує на стіл. Саша біля неї стоїть, щось розповідає. Побачив мене, підійшов — ​взяв за плечі і сказав: «Он яка вона!» Виявилося, що у відрядженні швидше справився, і, маючи час, вирішив заїхати до мене, а не просто зустрітися на станції (він так і не знав, що я й не збиралася йти туди).

Ті дев’ять кілометрів, які треба було подолати по снігу, в мороз, бо ж то була зима, солдата не злякали: до коханої ж дівчини йшов!

— А як сіли за стіл, — ​пригадує, посміхаючись, жінка, — ​і налили Саші сто грамів, то він цілий вечір їх пив. Показував, мабуть, що зовсім байдужий до горілки. Ну як такий хлопець не сподобається батькам?!

Після того, як Олександр відслужив, вони із Зіною ще три роки зустрічалися, листувалися. Одружилися, коли наречений уже працював у Луцьку — ​на Вересневому цукровий завод якраз почали будувати, і він влаштувався туди на роботу. Коли запропонував Зіні руку й серце, то й своє житло мав. До армії він був ветфельдшером, але із цією професією попрощався — ​у Кам’янці-Подільському закінчив заочно технікум харчової промисловості і до пенсії працював на заводі на різних посадах. На Водохреще у 1958-му вони розписалися, а 8 лютого було весілля. Пам’ятка про той день — ​знімок в оселі Хомичів. На зимовому фоні — ​гарна пара, яка тільки-но обмінялася обручками. Тоді молоді люди не роздумували над тим, який то довгий шлях пройдуть разом. А те, що з пригодами було весілля (як добиралися з Олики до Луцька, то машина заглохла, тож у полі довелося провести півночі), не зіпсувало настрою. Вони — ​удвох, вони — ​сім’я, і це було найголовнішим.

«Будуйтеся, діти. Ми поможемо, і буде у вас своя хата»

Ми зустрілися у просторій затишній оселі Хомичів, що на Вересневому. У «казьонній» квартирі, виявляється, вони жили недовго. Коли працівникам цукрового заводу почали давати земельні ділянки під будівництво, то батько Зіни, як вона зараз пригадує, сказав: «Будуйтеся, діти. Ми поможемо, і буде у вас своя хата». Жінка розповідає:

— Тато мій купив нам фінського будиночка. Ще й позику ми брали, і не одну. Але ж вона була під три відсотки — ​із зарплати вираховували якусь суму, тож і не відчували, що маємо борги. У березні 1959-го дочка наша, Люда, народилася. А перед Великоднем чоловік привів нас на місце будівництва і сказав: «Дивись, доцю, де буде твоя хата». На Трійцю ми сюди вже й перебралися. На другий рік 60 мине, як живемо тут. Потім, правда, добудували ще майже стільки. Бо ж думалося, що дочка росте, треба, аби і їй, як вийде колись заміж, було місце. Вважали, що нікуди її не відпустимо, бо вона у нас одна.

Не забуті ми дітьми, онуками. Колись про них дбали, тепер вони — ​про нас. 

Але сталося по-іншому: років півтора після весілля пожила їхня Люда з чоловіком Анатолієм у батьківському домі, і не захотів зять бути приймаком. Хомичі мають двох онуків, двох правнуків і правнучку, але у своєму просторому будинку давно живуть самі.

— Не буду грішити, — ​каже Зінаїда Іванівна, — ​не забуті ми дітьми, онуками. Колись про них дбали, тепер вони — ​про нас. І якщо святковий стіл треба накрити, то вже не я клопочусь, а дочка.

Так було і тоді, коли прийшла пора золотого весілля. Рідні люди і про частування подбали, і про сюрприз — ​«Многая літа» у хаті Хомичів співав господарям Волинський народний хор. Коли про ювілей зайшла мова — ​золоте весілля, потім діамантове, то Зінаїда Іванівна сказала:

— Ми відзначаємо не лише круглі дати. Так було і раніше, а тим більше тепер: у нашому поважному віці, коли обоє давно дев’ятий десяток розміняли, кожна річниця шлюбу — ​то свято.

На довгому віку подружжя траплялися різні ситуації.

 «Щоб прожити разом стільки літ, треба жінці мати велике терпіння»

У якийсь момент нашої розмови я вертаюся до того першого знайомства Олександра Андрійовича (а тоді солдата Сашка) з батьками майбутньої дружини. Як то він цілий вечір сто грамів горілки пив і цим дуже сподобався їм. Таким непитущим був і в подальшому? На це запитання найперш сам Олександр Андрійович відгукується і, не лукавлячи, каже:

— Всяко бувало…

А вже дружина розтлумачує оте «всяко»:

— На довгому віку траплялися різні ситуації. І я так думаю: для того, щоб прожити разом стільки літ у парі, треба, аби жінка мала велике терпіння. Я була трудоголіком. Ми хазяйство тримали — ​по шестеро свиней: заб’ємо кабанчика — ​і на базар до Львова чи Червонограда. Хотілося хату вмебльовувати, машину купити. На полях фільтрацій цукрового заводу 30 соток городу обробляли. Вдосвіта, о 4-й годині, вставали і йшли туди з сапками, щоб о 8-й бути на прохідній. Чоловікові, може, хотілося поспати, особливо, як ввечері з друзями вип’є… Доводилося мені керувати. Що там казати — ​лідером в сім’ї була я. Такий ось приклад. Якоїсь суботи прийшла в магазин за цвяхами до шиферу. А якийсь мужчина побачив це і говорить: «О, як добре: жінка цвяхи купує, а її чоловік — ​раки». Я йому на те з гумором: «Знаєте, що кому судилося».

Одне слово, Олександр Андрійович — ​дуже компанійський. Він і випити любив, і поспівати. Але, як сам додає, зірвиголовою ніколи не був. А щодо жіночого терпіння, то Зінаїда Іванівна ще таке сказала:

— Ніхто не чув від мене, що мій чоловік любить випити, ніколи не жалілася на нього. Навпаки, ще й захищала. Одного разу сусідка говорить: «Ой, Зіно, я бачила твого Сашу — ​такого п’яного…». А я їй на це: «Як я прийшла додому, то він був тверезий». Бачила у деяких сім’ях колотнечу між чоловіком і жінкою і не допускала, щоб у нас були якісь крики, сварки. Ще й інших учила. Чимало сусідок давно самі залишилися (порозлучалися, овдовіли). А я маю свого Сашу. Тим, що у мене зараз такий чоловік (Олександр Андрійович 30 років уже чарки в руки не бере. — ​Авт.), самій собі завдячую. Колись він був за мною, тепер я — ​за ним, бо вже й у льох не спущуся після травми. Чоловік принесе, віднесе, на базар піде. То хто виграв?

І така ідилічна картинка спливає в розмові з уст Зінаїди Іванівни:

— Чоловік увечері приходить до мене в кімнату (у нас різні спальні, бо маю безсоння і можу вночі читати) — ​побажає спокійної ночі, поцілує. Ну що ще треба?!

Олександр Андрійович слухає це і розмірковує філософськи:

— Немає такої сім’ї, життя якої пройшло під вічно квітучим букетом. Якби так і було, то це не цікаво. Інтересніше через щось трудне пройти. Бачити результат — ​що ти створив щось хороше.

Це «хороше» сьогодні — ​то і затишна оселя, біля якої з ранньої весни до пізньої осені квіти тішать око, якими захоплюється господиня, і садочок, виплеканий хазяїном. А найважливіше — ​стосунки двох, далеко не молодих людей, у яких — ​непідробна турбота одне про одного, взаєморозуміння.