Адам Міцкевич доглядав душевнохвору кохану 17 років.
Музи Адама Міцкевича
Його порівнюють із Байроном і Ґете, він — засновник романтизму в польській літературі та польської романтичної драми, діяч національно-визвольного руху, професор слов’янської літератури та національний герой Польщі. Хто ж ті жінки, які надихали одного з найвидатніших поетів?
Свій шлях до майбутнього світового визнання Адам Бернард Міцкевич розпочав у Білорусі, де він народився 24 грудня 1798 року в селищі Заосьє. Рано втративши батька, хлопець привчався до самостійного життя. У 1815 році його зарахували до Віленського університету на історико-філологічний факультет. У студентські роки він закохався у 18-річну дочку брестського судді — Марію Верещак, яка в той час уже була заручена із графом. Усі намагання талановитого митця схилити дівчину до себе виявилися марними. Проте саме Марія стала музою молодого поета і надихнула його на безліч чудових творів.
Після закінчення університету Міцкевич почав вчителювати у місті Ковно (Каунас). Там разом із товаришами організував таємне братство під назвою «Товариство філоматів», за участь у якому його згодом арештував російський уряд, і письменника вислали з Литви. Це трапилося у 1824 році, тож наступні п’ять років Міцкевич провів у Росії, в якій панувала ненависна йому політика.
Щодня зранку жінка розпачливо кричала.
У 1827 році Адам познайомився з відомою піаністкою, якою захоплювався сам Бетховен. Жінку звали Марія Шимановська, вона була незаміжньою і мала двох доньок. Їхні стосунки тривали, доки Міцкевича знову не почали переслідувати. Цього разу причиною була його поема «Конрад Валленрод». Після кількох невдалих спроб йому вдалося отримати закордонний паспорт і врятуватися, виїхавши за кордон.
Деякий час Міцкевич подорожував, а після невдалого повстання у Польщі в 1831 році перебрався в Париж, де співпрацював із польською та литовсько-білоруською еміграцією. Там він отримав звістку про смерть своєї колишньої обраниці та нелегку долю її молодшої доньки — Целіни. Бажаючи допомогти дівчині, написав їй листа, в якому запропонував вийти за нього заміж. І хоч шансів на її приїзд було мало, одного дня вона все-таки постукала у його двері. Міцкевич дотримав слова та одружився з дівчиною.
Обвінчалися молодята 22 липня у храмі Св. Людовика Антенського. Оселилися на околиці Парижа.
1835-го Целіна народила доньку. Її назвали Марилею, на честь першого кохання Міцкевича. Поет написав п’єсу «Панські конфедерати» — хотів заробити. Але дирекція паризького театру відмовилася її ставити. Від злиднів Адама врятував французький уряд. Міцкевичу видали одноразову допомогу 1000 франків і призначили щомісячну пенсію — 80 франків. Улітку 1838-го у подружжя народився син Владислав. Через два роки Міцкевич очолив кафедру слов’янських літератур в університеті «Колеж де Франс» у Парижі. Жив із родиною в розкішному палаці Ламбер — власності польського емігранта князя Адама Чарторийського.
Невдовзі з’ясувалося, що Целіна була душевнохворою. Поет доглядав її 17 років. Іноді віддавав до психлікарні. У них народилося шестеро дітей. Вижили четверо. Целіна померла в Парижі у березні 1855-го. Щодня зранку жінка розпачливо кричала. Останньої миті їй стало краще. Вона простягнула руку до чоловіка й відійшла у вічність. 26 листопада цього ж року помер і Міцкевич. Це сталося в Туреччині, у Стамбулі, де поет — посланець Чарторийського — захворів. Там він був і похоронений у тимчасовій могилі. Згодом його останки перевезли до Парижа, на цвинтар Монморанс. І лише через п’ять років, у 1890-му, видатного польського поета перепоховали у Вавельських підземеллях у Кракові.
