Не хтось, а ми самі!

…Чому українці своє щастя бачать за кордоном?

Півтора місяця тому моя добра знайома переступила поріг кабінету й відчайдушно кинула: «Їду знову в рабство. Побажайте щасливої дороги…» Пані Ольга (так звертаюся до неї, чим викликаю завжди скептичну реакцію) щосезону вирушає «попрацювати на пана», аби залатати дірки, які з’явилися в сімейному бюджеті. Своєю мінімальною пенсією не може сплачувати комуналку, купувати необхідні речі, медикаменти… Не раз емоційно ділилася враженнями після чергового «паломництва». І тепер мовила, що її, як кота в мішку, везуть невідомо куди й здають, звісно, за гроші, роботодавцеві. Якщо попадеться не хам і не «жлоб» — ​вважай, пощастило. При тому сипле негативними епітетами (наболіло!) на адресу тих, хто заробляє на таких, як вона, безпомічних одиноких жінках. Але діватися нікуди, бо саме такі «організатори» домовляються про роботу, залагоджують усі формальності з візами, документами тощо.

Жінка з Польщі поки що не повернулася. Але думаю, що останнє нововведення наших сусідів із–за Бугу її потішило.

Ви лише проїдьтеся трасою Нововолинськ — ​Павлівка через Іваничі, то можете і зубів недорахуватися, і зап­частин до автомобіля.

Польща підтвердила офіційне право українців їхати в їхню країну на роботу без візи. Це, до слова, єдина держава Шенгенської зони та Євросоюзу, законодавство якої передбачає, що негромадяни ЄС, які перетнули кордон у рамках безвізового руху, за біометричним паспортом, мають право на працю. Тепер вони самі можуть, знайшовши вакансію (а судячи з оголошень у ЗМІ, на рекламних тумбах та й на стовпах у шахтарському місті, це — ​не проблема), оформитися на роботу. «Безвізовий» українець у Польщі може легально просити в держави дозвіл на роботу або про так зване «освядчення» — ​декларацію про намір працевлаштування.

Немає сумніву, що такий крок наших найближчих сусідів сприятиме подальшому відтоку української робочої сили, особливо з прикордонних районів, у Європу. Адже до рівня навіть «польської» зарплати більшості наших підприємств та установ ще довго тягнутися. Точного числа наших заробітчан зараз, мабуть, ніхто не назве. Але те, що міграційний процес посилюється і набирає масового характеру, може підтвердити кожен. Людьми керує не стільки прагнення сколотити «капітал», скільки безвихідь. Адже чергове підвищення цін на пальне, продукти харчування, компослуги ставить сім’ї навіть працюючих на грань виживання. Не кажучи вже про ті, де хтось із дорослих членів має заборгованість із зарплати. Під час нещодавньої протестної акції у вигляді мирної ходи гірників директор державного підприємства «Передпускова дирекція шахти № 10 «Нововолинська» Григорій Бар із відчаєм повідомив, що кожен день троє–четверо працівників — ​фахівців — ​пишуть заяви на звільнення.

Як перешкодити цьому негативному процесу, гірші наслідки якого будемо пожинати пізніше, — ​ніхто не думає. І прикро, що чим далі, то все більше зневірюються наші співвітчизники в тому, що в країні можуть відбутися радикальні зміни і стане жити краще.

Більше того, йде планомірний відтік і майбутніх спеціалістів за кордон. Як приклад, значна частина всіх випускників нововолинських шкіл після закінчення школи їдуть навчатися в Польщу. І якщо раніше більшість їх сідала за парти в закладах середньої ланки в невеликих містечках, то тепер потрапляють у престижні виші Жешува, Варшави, Любліна. Днями в одну зі шкіл шахтарського міста прибули представники Ягеллонського університету в Кракові. Рекламуючи його як заклад із найвищим науковим потенціалом, як державного лідера у сфері міжнародної співпраці, вони агітували майбутніх абітурієнтів вступати в їхній виш. І найголовніше — ​за попередніми підрахунками, навчання в цьому престижному університеті може стати дешевшим(!), ніж в українському. Звісно, якщо випускник не пройде на державну форму, кількість місць на яку з кожним роком скорочується. Більше того, тепер польські вузи братимуть до уваги не лише оцінки в атестаті та результати ДПА, а й бали ЗНО, тобто є можливість вибирати кращих.

…Небажанням дбати про дороги

Пригадую, як сорок років тому вперше пустили рейсовий автобус у моє рідне віддалене прикордонне село Млинище. Щастю не було меж. Адже чимало його жителів у будь–яку погоду прошкувало майже десять кілометрів на роботу в Нововолинськ. І ми, школярі, за три кілометри добиралися в десятирічку до Поромова. Часи змінилися. Замість вимощеної каменем, їдучи по якій ПАЗиком, почувався як у турбулентному польоті, майже моментально з’явилася сучасна асфальтівка. Мої земляки завдячували 10–й шахті, до якої проводили комунікації. А ще — ​колишньому Президенту України Вікторові Ющенку, який у 2006 році збирався відвідати нову копальню. Саме тоді в авральному порядку зігнали з усіх усюд найкращу спецтехніку й облаштували дорогу від шахти № 1 до автостанції, яка була вкрай занедбаною. Подейкували, що вона довго не прослужить, бо надто швидко її зробили. Але, видно, майстри боялися сплавити «наліво» матеріали, тому технологічно правильно її вклали, і служить вона досі. А от та, що веде до довгобуду, все більше руйнується. Особливо останнім часом, коли нову копальню перестали навідувати високопосадовці, перед візитами яких завжди підлатували ями. Нема надії на те, що керівництво шахти ініціюватиме це, не маючи коштів, аби основний об’єкт підтримувати в без­аварійному стані.

Могли б долучитися до важливої справи новостворені ОТГ, та у них теж дефіцит грошей. А коли люди скаржаться, то починається з’ясування, хто саме має цим займатися. Відсутня й позиція держави, що дороги — ​наші спільні, і про їхній стан мали би дбати всі. Найбільше дивує й обурює позиція фермерів, які нерідко своєю важкою технікою руйнують асфальтне покриття. Але вони в селах перебувають у статусі таких собі місцевих князьків, з якими ніхто не хоче сперечатися і тим більше сваритися. Однак від такої тотальної байдужості страждають усі. Бо дорогу побудувати зараз — ​утопія: кілометр асфальтівки коштує майже мільйон гривень, недешево обходиться і ямковий ремонт. А от зберегти те, що маємо, не вміємо й не хочемо. Недавно один із керівників ОТГ поскаржився, що, власне, через фермера, який до самої траси засіває поле, з’являються на проїжджій частині вибоїни, болото. Але ж саме органи місцевого самоврядування в особі депутатів мають право (!) закликати до порядку кожного суб’єкта господарювання і змусити в разі руйнування усунути всі недоліки. Бо ж не фермер для громади (за всієї поваги до них), а громада, дороги, орендовані землі, вся інфраструктура — ​для нього. Не хтось, а ми самі повинні відстоювати своє право жити по–людськи.

Тому й не дивує те, що до семи (а може, й більше?) населених пунктів Іваничівщини не курсують маршрутки. Ви лише проїдьтеся трасою Нововолинськ — ​Павлівка через Іваничі, то можете й зубів недорахуватися, і зап­частин до автомобіля. Ця траса числиться на балансі Волинського облавтодору. Цікаво тільки, коли востаннє його керівники їхали нею? Не краща ситуація і в окремих селах Володимир–Волинського та інших районів краю. То про які успіхи реформ в освіті, медицині можемо вести мову, якщо для людини виїхати з села стає справжньою проблемою?

P.S. Коли вже матеріал був готовий до друку, на трасі «Нововолинськ — ​Павлівка» провели ямковий ремонт. Та чи надовго?