Вистрілити й не поцілити
Сєва й Аліса були разом усе життя. В одному дворі у війнушку гралися, в одну школу ходили, у стрілецько-спортивний клуб ТСОУ,1 а там — стрільбища, тири, змагання… Вона зачитувалась про Наталю Ковшову, Розу Шаніну, він — про Карлоса Хечкока, Чака Меввіні2. Кожен мріяв про славу, гроші, а гвинтівка була просто частиною їхнього тіла й душі
Спершу здружилися, потім покохалися, стали жити разом у садибі в передмісті Донецька. Обійстя вони купили дешево, за перші ж гонорари. Ну як, «гонорари»… Словом, почали серйозні люди запрошувати Сєву й Алісу на «зачистку конкурентів».
Насправді Алісу звати Маша, та вже так до неї пристало дворове прізвисько, що вона й сама себе ним називала. Була мовчазною, зосередженою, і коли вставала від шахівниці — а то їхня друга велика пристрасть, — здавалося, все ще обдумує кілька ходів наперед.
Сєва був жвавішим і говіркішим, та вони мало балакали. Вистачало кількох слів, поглядів, дотиків милих рук. А політику, вважай, не чіпали взагалі. Вона на Донеччині була одна: Партія регіонів, де всі «наші»… А Київ, Москва, Брюссель і Вашингтон — то десь на інших планетах.
Та після повстання на Майдані політика поселилась і під їхнім дахом. Слово за словом, погляд за поглядом… Не знати чому і як, та щось посіяне колись у їхніх душах — чи то уривком розмови дорослих, чи шматком газети на привалі, чи ковтком повітря з териконів — проросло дивними пагонами. Сєва став «за наших», і Аліса — «за наших», от тільки наші виявились тепер у кожного свої.
Почали серйозні люди запрошувати Сєву й Алісу на «зачистку конкурентів».
Так вони пожили разом ще кілька тижнів, майже не розмовляючи. А коли розбурхалась війна, Аліса одного ранку не дограла партії, встала і пішла вдягатись. Як на стрільбище. Сєва зрозумів, що вже нічим не зарадити, що вона вже збирається в «ополченці», пішов по свою амуніцію.
За кільканадцять хвилин зустрілись на ґанку. Обоє в плямистому камуфляжі, понурі, відводити погляди.
— Ну, дай Бог промахнутися… — тихо сказала Аліса, закинула за плече свій ремінгтон і пішла не оглядаючись.
Сєва замкнув дім, закинув за плече свій мак-міллан і пішов у другий бік. «Не промахнеться, — лише подумав. — У неї десять влучень із десяти».
…У подальшому, служачи в добровольчому батальйоні, Сєва двічі довідувався про Алісу. Як снайпер про снайпера. Вони ж не просто мовчали довгими роками, вони знали думки, звички, манери одне одного.
І манеру стріляти. Адже кожен знавець своєї справи, і снайпер теж, має власний стиль, помітний, може, лиш іншому майстрові. Тож коли повертався із завдання і бачив офіцерів, убитих одиничними пострілами, двічі визначив: Аліса поруч. З її дорогущим ремінгтоном, прекрасною оптикою не так близько, звичайно ж, навіть до двох кілометрів буде, та все ж відчував присутність рідної людини. Потім, напевно, її перекинули десь-інде, а згодом і його звідтіля, тож вісточок більш не було.
…Тепер Сєва, позивний Сагайдак, лежить у напівзруйнованому будинку. Мабуть, сиротинець якийсь на краю зеленої зони. Під ногами ведмедик без руки, безголова жирафа, яскраві малюнки в пошматованих альбомах… Одяг рівними стосиками складено на полицях… Видно, поквапом виїжджали. Та вже не повернуться: після артобстрілів одних кімнат нема, інші втратили стіни, шматки стін, мовби якась велетенська потвора відкушувала й відгризала.
А так — мир. Тиша, аж у вухах дзвенить. Не віриться, що кілька тижнів тому на Донбасі вирувала війна. І це його завдання вже не знати для чого й потрібне. Лежить, визирює, прицілюється, та, правду кажучи, стріляти ні в кого і ні для чого.
Підвівся, встав і виглянув у кімнату. Дзень! — луснуло на скалки дзеркало посеред кімнати.
«Вона!» — відсахнувся за перестінок.
Пошарив по комбінезоні, сів, увімкнув телефон, знайшов номер.
— Алиса, дорогая, как я рад. Ты всё-таки ошиблась. Это было моё отражение, не я.
Аліса мовчала, та він упізнав її мовчання.
…Сєва не повернувся в частину.
Двері старої садиби в передмісті Донецька зустріли його відчиненими, з кухні чулося шкварчання її пахучої яєчні з шинкою, а шахівниця на ґанку була готова до нової партії.
1 ТСОУ — Товариство сприяння обороні України.
2 Наталя Ковшова, Роза Шаніна, Карлос Хечкок, Чак Меввіні — знамениті російські й американські снайпери різних часів.
Віктор ГРЕБЕНЮК,
оповідання зі збірника «Донбаські новели», (видавництво «Вежа-Друк», Луцьк)