Шлях в абортну кімнату

Радість була недовгою. Через місяць я потрапила в лікарню з кровотечею. Попередній діагноз «не розвивається вагітність» підтвердився після УЗД. Серце стиснулося, але ще продовжувала сподіватися, що, можливо, просто «не побачили», «апарат старий»… і ще якісь аргументи спливали в голові. Пам’ятаю, плакала, стоячи в коридорі, щось говорила малюкові, молилася Богу, щоб діагноз виявився помилковим. Ніяк не могла легко прийняти пропозицію лікаря «почистити» мене, висловлене без особливих емоцій… А раптом помилилися? А раптом він ще живий, а я йому і шансу не дам?

Вирішила робити УЗД в платній клініці у дуже хорошого, за відгуками, фахівця. Його слова «порожнє плідне яйце», «безперспективна вагітність», «серцебиття немає» притиснули мене до землі остаточно. Я розмовляла з малюком, який тиждень уже був мертвим.

У такі моменти допомагає віра в Бога і Богу. І зараз я вірю, що на все була його воля…

У моїй палаті лежала молода жінка з таким же діагнозом. Ми підбадьорювали одна одну, але на нас обох чекав шлях в абортну кімнату. До того моменту, коли туди піднялася, я вже змирилася з тим, що трапилося зі мною. Тому йшла туди хоч і з пригніченим, але вже спокійним серцем.

Зі мною разом туди ж прийшла ще одна жінка років 55. Їй так само належало вишкрібання, бо знову виникла міома. Тільки ми розклали рушники і сіли чекати виклику в операційну, приспіла і третя пацієнтка, як з’ясувалося, вона запізнилася на призначений їй час. Схвильована, але позитивно налаштована, вона прийшла на… аборт.

Ось тут уже мій спокій зник… Між нами постала фізично відчутна стіна напруженого мовчання. Як виявилося, жінка, яка прийшла зі мною, відчула щось схоже. Ми обидві ніколи абортів не робили.

Пацієнтка ця щось жваво говорила, підбадьорюючи чи то нас, чи то себе. Вона — ​«мати трьох дітей, дівчаток»… «довго думала і ось вирішила» … «ні, четверта — ​це занадто важко» … «хоча чоловік хоче сина»… «але він нічого не знає» … «і термін завеликий уже — ​10 тижнів»… але «вже вирішила»… Запитала про мій діагноз. Я відповіла і почула поблажливе: «Ось так: хтось хоче, але не вдається, а хтось не хоче — і на тобі…»

У скронях у мене стукало, і кожен удар відгукувався бажанням відмовити, хоч щось сказати, врятувати поки ще живого малюка. Можливо, довгоочікуваного хлопчика, про якого батько його не знає. І раз у раз спливав УЗД-кабінет три роки тому і сказана мені з теплою усмішкою фраза лікаря: «Он тобі твій малюк махає ручкою: привіт, мамо!» — ​і маленький силует на екрані з п’ятьма відстовбурченими пальчиками. Термін тоді теж був 10 тижнів.

…Я молила Бога, щоб жінку, яка прийшла зі мною, забрали першою, сподіваючись, що наодинці хоч щось зможу сказати матері трьох доньок. Але абортницю покликали першою… І почулося швидке лопотіння шльопанців по кафельній підлозі, стрімко згасала остання надія малюка і останні удари його маленького, ще живого і, впевнена, абсолютно здорового серця.

— Не плач… У тебе ще буде маля! — ​почувся голос жінки, що залишилася зі мною.

— Я не за себе… — ​почула свій здавлений голос, оплакуючи ще живого і свою безмежну слабкість.

У руки лікарів віддавала я себе, наче в руки ворогів, розуміючи, що ніколи більше не хочу сюди приходити. У цю операційну, де пахне смертю, безмовними криками немовлят, що роздираються наживо, і наркозом для їхніх матерів. І не хочу більше бачити цих застиглих, порожніх, байдужих поглядів медиків, які ніби перебувають під наркозом постійно.

Все пройшло швидко: нас трьох «обробили» за півгодини. Пам’ятаю, в наркозному тумані до мене долітали уривки телефонної розмови абортниці з донькою, її веселий сміх: «Я скучила за тобою, донечко».

Я тільки й почула свій подих: «Як мені шкода вашу лялечку… А раптом це був хлопчик?» — ​і її глухе мовчання.

Як би мені хотілося повернутися в ту хвилину, коли вона тільки увійшла в палату. Подивитися їй в очі і запитати: «А ви щасливі?» Мама трьох дівчаток, кохана чоловіком, не позбавлена краси і, гадаю, здоров’я, всім виглядом своїм відповідала на це запитання.

 

Ну, що ж… Радій поки… Тут ти своє щастя сьогодні і залишиш.

Збережіть дитя — ​і здивуєтеся, як влаштує все Творець: і чоловіка гарного пошле, щоб оберігав вас, і людей добрих, щоб підтримували вас у скрутну хвилину. Аби лише ви з гордині своєї не побоялися просити допомоги.

Не можна, кажуть, на чужому нещасті щастя побудувати, а вже на кістках невинного немовляти тим більше. Люди, прокиньтеся! Не має жінка морального права розпоряджатися життям або смертю іншої людини, навіть тієї, що всередині неї. Відсічи собі руку або ногу, виріж нирку — ​це твоя справа, оскільки це твоє тіло. Але дитина — ​не твоє тіло...

Біжіть дружини від чоловіків, які штовхають вас на таке, і від родичів таких. Збережіть дитя — ​і здивуєтеся, як влаштує все Творець: і чоловіка гарного пошле, щоб оберігав вас, і людей добрих, щоб підтримували вас у скрутну хвилину. Аби лише ви з гордині своєї не побоялися просити допомоги.

Вже скільки говорено, що якщо дається дитина, то знайдуться засоби, щоб підняти і виховати її. Чоловік мало заробляє? А ви залиште дитину і побачите: або чоловік підніметься по роботі, або підробіток хороший трапиться, або благодійник з’явиться якийсь. Аби праці не боялися і Бога про допомогу просили. Звідки знаєте, що буде з вами в майбутньому?

Хтось скаже подумки: «Не знаєш ти життя нашого і пишеш, не розуміючи проблем наших».

Я не знаю, але є над нами Той, Хто знає і бачить усе: і сьогодення, і майбутнє; і душі, і серця наші, і думки, і проблеми. І печеться про добробут кожного з нас більше, ніж ми самі.

А мати, яка вбиває свою дитину в утробі, — ​повірте, гірше для Нього за всякого педофіла, маніяка-вбивці, терориста і злодія. Тому що ці не віднімають життя у ще невинних…

І тому не сподівайтеся отримати те, заради чого вбиваєте. Жінка, яка зберігає красу таким чином, заслужить собі хворобу тяжку. Та, що надіється жити в благополуччі, не обтяжуючи себе ще однією дитиною, все життя в результаті буде «тягнути лямку», ледве зводячи кінці з кінцями. Потуратиме чоловікові своєму — ​таким чином усе життя і буде мучитися. У будь-якому випадку не отримає бажаного…

Навіть якщо раптом отримає, принісши таку жертву, втридорога доведеться заплатити їй за це. Або здоров’я позбудеться, або тих дітей, що вже має, або благополуччя своє і всякий шанс досягти його, або чоловік почне пити так сильно, що намучиться з ним дружина більше, ніж намучилася б з усіма вбитими нею дітьми, якби зберегла їх. Або все добре буде і в чоловіка, і в дружини, але діти їхні не народять дітей взагалі, або народять хворих, або якось інакше будуть мучитися. Називайте це, як хочете: розплатою, чи кармою, чи збігом, але так буде. І блага нам не варто чекати після таких справ та скаржитися на долю свою після цього немає права.

Все це мала я сказати тій жінці, що віддаляється на «процедуру», а не дивитися мовчки їй у спину, і оплакувати тоді ще живе дитя.

Прости мене, Господи!

Олена АЛІЄВА, 
baltwillinfo.com