Осіннє есе

Чому до мене восени приходиш

В жовто–багрянім подиху землі?

Спізнилась ти чи літа не було лиш?

А я чекав тебе ще навесні.

Не треба, осене. Я усе ж кохаю

У цім буденнім і жорсткім житті,

Тебе крилом любові обнімаю.

Хоча, можливо, ми уже не ті.

Але так само квітне рута–м’ята

І сходить Сонце людям на добро.

Змиритись важко, що вже не моя ти…

Невже минуло все і відцвіло?

Заради тебе полюблю я осінь;

Вона, чаклунка, кажуть, може все.

Не знаю я… Але, напевно, досить

Писати це сумне моє есе.

Давай роман напишемо осінній,

І буде він розрадою для нас.

А у птахів сумному голосінні

Почуємо: наш крик душі не згас.

Ігор ВИЖОВЕЦЬ  с. Гредьки Ковельського району.