Їхня спільна справа на Львівщині зародилася начебто випадково.
А людям у військовій формі тут не наливають…
Серед мільйонів українців є частина тих, які заслужили особливу повагу і підтримку. Бо ходили і ходять на зустрічі зі смертю попри те, що хочуть жити. То атовці. Трапляється так, що вони не можуть знайти себе тут, у мирному житті. А буває і так, що вони навчають цивільних підтягуватися вище, живлять їхній світогляд
«Коли витягував пораненого з бою, не міг уявити, що рятую майбутнього компаньйона в бізнесі»
У Львові двоє ветеранів АТО, екс-бійці батальйону «Донбас», відкрили особливий ресторан. Назвали «Патріот», розмістили всередині прапор, багато фотографій «звідти» і взяли в помічники бойових побратимів.
Юрій Антонов і Остап Проць, очевидно, не знали б один одного, якби не війна, розв’язана Росією. Юрій (сам із Рівного) спокійнісінько займався бізнесом у Москві (жив там уже 25-й рік!), а Остап працював у Львові.
Юрій шукав роботу чотири місяці — не брали, бо… атовець.
2012-го Антонов повернувся в Донецьк, бо тягнуло на Батьківщину. Коли почалася війна, він пішов добровольцем в АТО. На 2,5 року. За бойові заслуги отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня, воював у гарячих точках, зокрема в Іловайську. Там зустрів Остапа Проця: той потрапив на передову із переконанням, що «хтось має це робити». Юрію є що згадати:
— Коли я його звідти вивозив, уже такого всього побитого, був упевнений, що вже ніколи Остапа не побачу. Ми його привезли в шпиталь у Волновасі. Він звідти вийшов, я підійшов до нього і кажу: «Ну, друже, давай, прощавай».
Юрія Антонова в АТО звали Шурупом, Остапа Проця — Бендером.
Їхня спільна справа на Львівщині зародилася начебто випадково. Невипадковим було лиш відчуття зайвості, дискомфорту, коли повернулися. Юрій шукав роботу чотири місяці — не брали, бо… атовець. Антонов не гнівався: добре бачив, що з війни люди повертаються усякими…
Врешті зважився на власну справу, вчився, шукали з Остапом помічників й інвесторів. Кредиту у банку їм не дали, бо в одного – донецька прописка, а другий не має потрібного досвіду. До держорганів звертатися не хотіли свідомо. «Адже в першу чергу кому треба допомагати? Людям, які щось втратили», — переконаний Юрій.
І тут же згадує інше кафе, теж у стилі мілітарі, але із завиванням снарядів:
— Була складна обстановка, нас дуже бомбили… Тоді вже за Мінськими угодами нам забороняли відповідати ворогу. Все було сумно, і, щоби якось розвіяти ту смуту, збадьорити хлопців, ми в прибудові облаштували кафе.
Бійці постягували в цей куток уламки з розбомблених будинків, непотрібні завали розібрали, облаштували столик та навіть квіти принесли. Готували почергово — хто не в наряді, той і ставав «до плити». У меню — сало, смажена картопля, каша з тушонкою. А за тиждень все рознесло вщент ворожими снарядами…
«Російські туристи дивилися на фото з війни і запитували, де знайшли стільки артистів»
У воєнному кафе, певна річ, були одні патріоти. Таких чекають і в ресторації цивільній. Остап Проць, як і його колега, сподівається, що сюди завше буде кому зазирнути: «Хтось воював, хтось допомагав, хтось співчував, хтось передавав, хтось чекав когось, хтось просто вболівав. Ми не хотіли б, щоб це був заклад лише для бійців».
Були тут і російські туристи: дивилися на фото з війни і запитували, де знайшли стільки артистів. Юрій Антонов відкрив їм правду: «Я кажу — то не артисти, більш як половину цих людей я знаю». Москвичі були шоковані. І, дивлячись на фотографії, вони не вірили, що люди з такими нормальними обличчями пішли добровольцями воювати. Для мене це був приємний момент. Я потім бачив їх пост на «Фейсбуці». Не те щоб вони стали друзями України, але як мінімум — не ворогами».
А ще у хлопців-рестораторів є закон: у їхньому закладі військовим у формі спиртного не наливають.
За матеріалами wave.leopolis.news, dyvys.info, zaxid.net, zik.ua.
