«У кого син на війні, тому воєнний стан не страшний…»

_{Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом заступник головного редактора «Газети Волинь» Галина СВІТЛІКОВСЬКА}

…істерією «всезнаючих» громадян і гвалтом: «Хана…»

Напевне, не тільки в мене у понеділок, 26 листопада, все йшло не так, на душі було важко й тривожно. Після почутих опівночі новин вдалося задрімати тільки вдосвіта. Та й чи сон то був. Примарилася кремезна «Родина-мать» у кирзових чоботах, із суворим поглядом, яка з дитячих літ асоціюється з війною. Наче зійшла зі старого радянського плаката й прошкує мені назустріч, хапає за руку…

У тролейбусі знервовані люди обговорювали захоплення Росією українських суден у нейтральних водах Керченської протоки, сперечалися з приводу воєнного стану. Як зазвичай, у нас кожен вважає себе експертом-

аналітиком, кожен знає, як треба діяти владі, й вважає обов’язком голосно й безапеляційно оприлюднити свою позицію.

— Прийдуть і відберуть усе нажите для потреб армії, й скаржитися буде нікому, бо воєнний стан, — ​без тіні сумніву, наче їй це достеменно відомо, лякала народ гарно вбрана молодиця.

— Та у більшості з нас нема чого відбирати, — ​заспокоювали її холоднокровніші пасажири. — ​Головне, щоб Путін не напав, а він на все здатний…

Намагаюсь не слухати цих балачок й відсторонено дивлюсь у вікно. Але один тихий голос змушує обернутися.

Коли у Верховній Раді голосували за введення воєнного стану, то в залі було так багато усміхнених облич народних депутатів, наче йшлося не про можливе вторгнення агресора, а про дружній візит дорогого гостя.

— У кого син на війні, тому воєнний стан не страшний, — ​каже літня жінка, яка сидить поруч. — ​Людські ховалися, відкуплялися, а мій сам пішов…

Напевне, з неї можна було б малювати образ української Батьківщини-матері. Красива, змарніла, втомлена жінка, але не озлоблена, обличчя добре, спокійне, дивиться з гідністю, наче й без докору, але совість той погляд будить…

Цілий день пройшов під знаком невизначеності й сум’яття. Спочатку вникала, що таке воєнний стан, читала, що думають із цього приводу обізнаніші люди. Оцінки діаметрально протилежні. У соцмережах — ​шквал емоцій, від істеричних «хана» до «героїчних» погроз Путіну. Головне — ​прокукурікати.

Врешті-решт після тривалих катавасій 26 листопада ввечері Верховна Рада затвердила указ Президента Петра Порошенка про введення в 10 областях, які сусідять із Росією і Придністров’ям, воєнного стану терміном на 30, а не на 60, як пропонувалося попередньо, днів. При цьому парламент проголосував і за те, що президентські вибори відбудуться у строк. Але емоції не вщухали: «Українців спеціально знову розділили на Схід і Захід», «Західняків віддадуть Польщі». Такі коментарі почали писати люди, які ще вчора лякали волинян жахами воєнного стану. Сумно від усього цього. «Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні, злість рухає людьми…» — ​згадуються рядки Ліни Костенко.

«Україна перебуває під загрозою повномасштабної війни з Російською Федерацією», — ​переконував Президент Порошенко у вівторок. Здавалося б, у такий напружений час треба забути про розбрат, ворожнечу, зберігати спокій і здоровий глузд. Але насправді більшість із нас звикла вболівати за державу лише на словах, а на ділі гору беруть особисте благополуччя й шкурні інтереси.

...заспокійливими словами «Живіть звичайним життям»

До цього закликав у середу, 28 листопада, під час засідання уряду прем’єр-міністр Володимир Гройсман жителів областей України, де вводиться воєнний стан. «Живіть звичайним життям. Працюйте, навчайтесь, народжуйте, — ​порадив прем’єр. — ​Я глибоко переконаний у тому, що через 30 днів ми будемо мати всі підстави не продовжувати воєнний стан і все буде нормально».

І українські чиновники наввипередки почали запевняти, що воєнний стан не вплине на роботу державних органів, що й пенсії будуть вчасно, й вклади не заморозять, і транспорт працюватиме, як годинник…

Згідна, людям потрібно вселяти оптимізм, аби не було паніки й хаосу. Але все одно якось не в’яжеться цей заспокійливо-благодушний тон із повідомленнями про те, що Росія підтягує до нашого кордону бойові літаки, ракетні комплекси, танки… Та й коли у Верховній Раді голосували за введення воєнного стану, то в залі було так багато усміхнених облич народних депутатів, наче йшлося не про можливе вторгнення агресора, а про дружній візит дорогого гостя.

Але чого дивуватися. Чотири роки триває війна, а державні мужі їздять на заморські курорти, влаштовують грандіозні вечірки, міряються статками, виводять з України свої капітали, скуповують нерухомість за кордоном. А ми воюємо за «євробляхи», радіємо, що діти встигли поїхати у Польщу на заробітки й у разі чого не будуть мобілізовані. Готуємося до новорічних корпоративів із гучними салютами й хмільними забавами…

А в країні — ​війна. У наших містах і селах часто лунає скорботний дзвін. У середу в Луцьку прощались із загиблим на Сході бійцем Віктором Лахаєм. Можливо, події останніх днів струсонули наші душі й мізки, адже й до смертей ми стали звикати, і проводжати своїх героїв в останню дорогу не завжди знаходимо час.

Звичайне життя сьогодні — ​це коли одні гинуть, а інші — ​жирують. У чиновницьких деклараціях — ​десятки гектарів приватизованої землі, а для ветеранів війни на Сході знайти вільні ділянки ніяк не можуть. Нічим не компенсувати втрачених життів, здоров’я. А тут ще й убивча тотальна несправедливість у так званому мирному житті, у якому вчорашнім солдатам доводиться нелегко. «Спасибі за правду», — ​казали моїм колегам Олегові Криштофу й Олександрові Пілюку, авторам документального фільму «Я вірю, що закінчиться війна», матері і вдови. Якби ж то переглянули цю стрічку ті, хто вершить державні справи.

…долею полонених моряків

Коли два роки тому спілкувалася з Миколою Гейником, хірургом Рівненського військового госпіталю, який 4 місяці провів у полоні, то почула такі слова: «Я не зможу спокійно жити, спати, якщо навіть один наш солдат залишатиметься в лапах ворога». Підлікувавшись, цей офіцер знову поїхав на Схід.

На жаль, 25 листопада кількість військовополонених зросла. У засобах масової інформації говорили то про 23, то про 24 моряків, захоплених у результаті агресії РФ. Першу цифру назвав начальник Генштабу Віктор Муженко, йому суперечили заяви російської влади, у яких ішлося, що їхні спецслужби взяли в полон 24 українців.

І взагалі складалося враження, що на перших порах наша влада не мала часу перейматися долею нових бранців Кремля. Можна уявити, яким довгим був цей період невідомості для їхніх рідних і близьких. Спочатку повідомляли про шістьох потерпілих, проте пізніше перша заступниця спікера Верховної Ради України Ірина Геращенко заявила, що поранення отримали четверо моряків. Була інформація: стан одного з них — ​критичний. Тривожило, що їх дуже швидко виписали з лікарні в окупованій Керчі й відправили в сізо. Наших хлопців видають за порушників кордону, їм загрожує до 6 років тюрми. Список військовополонених офіційно не оприлюднювали, згодом їхні прізвища опублікував журналіст «Радіо Свобода».

Поки державна бюрократична машина звично довго рушала з місця, плануючи виділення фінансів на адвокатів, розпочав збір коштів кримський активіст Осман Пашаєв. «Крім військової форми, у хлопців нічого немає», — ​написав він і попросив перераховувати гроші на допомогу полоненим. Люди активно відгукнулися. Лише у четвер у теленовинах міністр соціальної політики сказав, що родинам моряків виплатять по 50 тисяч гривень. На фоні зарплат українських високопосадовців, які щомісяця отримують по 500 тисяч, — ​не дуже щедро.

Потім звучали запевнення і Президента, і прем’єра, й інших владців, що буде зроблено все необхідне, аби звільнити полонених. Порушувалася ця тема і на саміті «Великої двадцятки» в Аргентині. Але чи дослухаються у Кремлі до голосу «міжнародних адвокатів» українських моряків?